Розділ 20

– Ану стій! – крикнула, коли побачила як вона прискорюється. Звісно, в кросівках це зробити легко. 

Ламаючи собі ноги, я цокала по тротуарній плитці й ніяк не могла її наздогнати. Заманює мене, паскудниця. Магія вже іскрить по моїй руці, але я стримуюся, бо свідків ще багато навколо. 

Дівчина явно вела мене за собою. Повернула на тихішу вулицю, а далі у провулок і пройшла у широку щілину між будинками. 

Певно там її спільники засіли. Сформувала заряд, готуючись відразу їх шваркнути, а потім ми вже з ними поговоримо, коли до тями прийдуть. Злість і роздратування затьмарили мій розум. 

Забігаю туди й різко зупиняюся, буквально розкривши рота. Барменка на моїх очах стрімко змінюється. Першими зникають хвости, потім татуювання. Волосся сивіє і саме збирається у гульку на маківці. Нізвідки з'являється старомодній жіночий костюм трієчка, такого оливкового ну дууже мені знайомого кольору. Обличчя з дівочого перетворюється на суворе жіноче й останнім штрихом до змінених зморшкуватих очей пташечкою прилітають великі такі окуляри, у світло-рожевій оправі.

– Аяяй, Курочка, аяяй. Мінус бал за маскування магії. 

– Доброго ранку, пані Феофанія Йосипівна, – звично втискаю голову у плечі, ніби знову вчуся в інституті, та вітаюся з нашою ректоркою. 

Її тут точно не очікувала побачити.

– Яке неподобство, Ніно. Так світити магією. Люди, звісно, неуважні, але ж не настільки, – з докором дивиться на мою руку, яка вже й не іскрить. 

 З переляку моя магія залізла кудись у п'ятки. 

– Та я… Почекайте, – нарешті до мене дійшло головне. – То це ви? Ви підлили мені щось? Нащо інституту мене з мільярдером зводити?! – очі мої так і лізли на лоба.

– Ще голосніше кричи, – насварилася ректорка. – Не місце тут для таких розмов. 

Вона швиденько відкрила свою маленьку оливкову сумочку, з залізним старомодним замочком і дістала звідти невеличкий футлярчик.

 – Тільки не метелики, – благаючи, замахала головою. 

– Нема в мене часу на звичний транспорт, – відмахнулася Феофанія і відкрила футлярчик. – Потерпиш трохи. 

Легко сказати – потерпиш... 

Два метелики засвітилися і закружляли навколо нас. Я важко зітхнула, закривши очі та приготувавшись до цих жахливих відчуттів. 

Магічні перенесення це найгірше, що тільки було вигадано у чарівному світі. Тебе вивертає і скручує, стискає так, що таке враження ніби зараз луснеш. Якщо очі не закрити, то знудить ще під час перенесення, бо воно так все шалено кружляє, тому жоден організм не витримає. Але й закриті очі не рятують від наслідків. Після перенесення я вічно почуваюся якоюсь ганчіркою, яку попрали й стряхнули кілька разів. 

Коли відчула під ногами тверду землю, то ще декілька хвилин постояла з закритими очима.

– Та сядь вже он на диван, – нетерпляче мовила Феофанія. – Це в мене покращена версія метеликів. Ти більше себе накрутила. 

– Мені все-таки здається, що мене хтось на щось накрутив, – пробубоніла, але мусила відкрити очі й сісти на запропонований диван. 

Ми перенеслися відразу до кабінету ректорки. І серце моє вже колотилося десь у горлі. Адже всі в інституті знали – якщо Феофанії щось від тебе треба, вона запросить тебе на м'якенький оливковий диванчик. І це набагато гірше, ніж сидіти на твердому стільчику для тих, хто провинився…

Наша люба ректорка не поспішала до мене приєднуватись. Вона вміла вишукано тріпати нерви. Крутилася собі біля серванта, заварювала чай, печиво насипала у тарілочку. 

“Печиво… Мені кінець” – подумала я, відчуваючи як пітніють мої долоні. 

Ректорське печиво до чаю теж було всім добре відоме. Переклад на студентську мову – ти попала конкретно і на довго, Ніна Курочка.

Феофанія, з милою такою посмішкою, поставила переді мною на маленький столик свій чай та печиво.

– Ну що, люба? Поговоримо? 

– Поговоримо, – зітхнула я важко. 

– Загалом, ти вже й сама знаєш – Верес непроста людина. Правда ж? – і очі свої сканери на мене направила, повільно спускаючи на носа окуляри.

– Знаю, але не розумію нащо вам робити таку підставу мені? – таки набралася звідкись сміливості я, бо ж не дуже все це приємно.

– Яку підставу? – ще й дивується так.

– З зіллям. Що то було? Стимулятор якийсь чи щось гірше? Навіщо мене як останню… кхм. Нащо мене у ліжко до Вереса підсовувати? Можна ж було пояснити хоча б нормально що і до чого. 

– Ну ти так вже сильно не ображайся на мене. Інколи доводиться приймати не дуже прості й не надто приємні рішення, – поправивши свої окуляри, мовила Феофанія. – Але те, що ти в ліжку в нього опинилася це не зовсім моя провина. Так, зілля було і треба воно для мого розуміння вашого суміщення. Чи підходите один одному. Часу в мене на природні методи немає. Довелося діяти дещо кардинально.  

– Що це ще за суміщення таке? І головне – нащо воно? 

– Звичайне людське поєднання. Воно ж проходить поступово, а я просто, так би мовити, тимчасово заглянула трошки в майбутнє. 

– Ми з Вересом точно не поєднувальні елементи, – пирхнула, але погляд ректорки мене насторожив. – Що ви так на мене дивитеся?