Розділ 19

Літало там усе, що тільки могло відірватися від підлоги. Волосся моє стояло дибки від магічної перенапруги. Але так, як цей ідеальний мільярдер, мене давно ніхто з себе не виводив.

 – Ніно, благаю тебе, заспокойся! – кричав Герман, втікаючи від мене. – Ми ж дорослі люди. Можемо спокійно про все поговорити! В мене й сусіди є! Зараз викличуть поліцію…

– Нехай відразу швидку викликають! – гарчу на нього, ледве стримуючись, щоб не підпалити його апетитну філейну частину. 

Зав'язала білосніжну ковдру собі на одне плече й, уявляючи себе розгніваною грецькою богинею, ганяю мільярдера по його розкішній двоповерховій квартирі. 

Де ми з ним вже тільки не бігали. Одних тільки ванних кімнат нарахувала три штуки й це лише на одному поверсі. 

– Слухай, – зупиняється він і рішуче розвертається до мене. Відразу ж йому доводиться присісти, бо я в нього направила якусь статуетку. – Ну це ж ненормально! Ану йди сюди!

Щось я не очікувала, що він так розізлиться й втратить інстинкт самозбереження та різко побіжить на мене. Я й кліпнути не встигла, як опинилася затиснутою у руках Германа. Схопив і ось як стояла, так і притиснув мене разом з руками до себе. А я вперлася носом кудись йому у плече. Боляче так вперлася і розгубила усю магічну концентрацію. З великим “Бум-бум” все, що літало, попадало знов на підлогу. 

– Відпусти, – хриплю, соваюся, як та змія, намагаючись хоч руки звільнити. – Відпусти, бо зараз блискавкою шваркну. 

– Вб'єш мене і поїдеш у ту вашу в'язницю. Не відпущу, поки ти не заспокоїшся, – теж гарчить на мене злючий Верес і ще дужче притискає. – Скільки можна в мене запускати щось? Я ж нормально поговорити хочу!

– Ти мене тут в таких речах звинуватив, а тепер говорити зібрався?! – смикаюся, але він, падлюка, такий сильний, що вирватись ніяк не виходить. – Відпусти кажу, бо зараз підсмажу твій інструмент, – навмання тицяю пальцем кудись у штани. – Не вмреш звісно, але й працювати він буде через раз. Хочеш?!

– Я бачу, він тебе прям зацікавив, – хмикає самовдоволений мільярдер і навіть не збирається відпускати.

– Хто?!

– Інструмент мій. Ніяк не можеш забути про нього.

– Ну ти догрався…

Витягуюся і хапаю зубами те, до чого дістала. Гризу його за вухо. 

Герман скрикує і таки мене відпускає, бо ж боляче. Зуби в мене файні… пломби не якійсь там дешеві.  

– А сам винен, – відповідаю на його осудливий і трошки шокований погляд на мене. – Мене без моєї волі притискати травмонебезпечно. Та відпусти ти вже те вухо. Не відкусила я його. 

– Воно тепер болить, – дивується ніби ж логічним наслідкам Верес. 

– Тааак, бо я його гризнула, – пояснюю як дитині маленькій. 

Знов завис мільярдер. 

– Викликай швидку, Ніно, – зітхає він так важко, що мені аж шкода його стало. 

– Через вухо? – питаю обережно. 

– Ні. Я просто прям відчуваю, що мені треба полікуватись. Відпочити трохи… В якійсь хорошій психлікарні. 

– Може давай тоді спочатку дійсно поговоримо? – погоджуюся, винувато оглядаючи той безлад, який я тут через свою надмірну емоційну реакцію наробила. – Кава в тебе є? Давай кави вип'ємо і поговоримо нормально. Ми обоє жертви обставин, але якщо ти ще раз надумаєш мене звинуватити у таких брудних речах, то я й Ларнасу не побоюся. 

– Ходімо вже, Артеміда сучасного розливу, – пирхнув Герман, проходячи повз мене. 

– Точно, – згадую у чому я тут бігаю. – Я спочатку сукню піду пошукаю. 

– Чекатиму на кухні, – почула я з коридору. – Вона на першому поверсі.

Поки від тої злості носилася по цій величезній квартирі, то якось не думала про те де що знаходиться і не запам'ятовувала куди бігла. Тому тепер доводиться блукати від кімнати до кімнати, шукаючи ту, де ми сьогодні прокинулись. Сукня ж певно там має бути?

З кожними відчиненими дверима я нервувала все більше й більше та бубоніла собі під носа усілякі лайливі слова, але нарешті чергова кімната здалася мені трохи знайомою, а з-під ліжка виглядав кутик моєї сукенки, сумка моя взагалі чогось аж біля вікна валялася.

Навіть вже й пригадувати не хочеться цю ніч. Нехай воно собі лишиться такою темною цяточкою у свідомості.

Забігла ще до ванної кімнати, щоб хоч трошки причепуритись. Очікувала побачити страхіття у дзеркалі, але там навіть нормальне відображення було. Волосся трошки звісно ж закуйовдилось, проте макіяж не розлізся по обличчю суцільною плямою. Все мало доволі пристойний вигляд. 

Привівши себе до ладу, розпочала новий квест – знайди мільярдера у його хоромах. Вийшло доволі швидко. Кухня тут просто велетенська і з'єднана з вітальнею, тому певно займає майже весь перший поверх. Ну і на запах я йшла. Як справжній звір на полюванні, я занюхала цей аромат кави й він мене до себе притягнув. 

– Кава вже й певно охолола, - хмикнув Герман, допиваючи свою.

– В тебе тут можна до ночі блукати. Насилу знайшла спальню, – обурилася звісно, беручи каву. – Без молока? – мимоволі скривилася.

– Скінчилося. Я тут нечасто живу. Це робочі апартаменти, на випадок, якщо доводиться довго затриматись на роботі. Вони просто поруч з Вежею, – пояснював звичайні певно для себе речі він.