Розділ 18

Герман привіз нас у доволі відомий клуб Неон. Взагалі ідея з клубом була від вже якось надто енергійного й радісного Альберта. І от могла я б ще тоді задуматись, що цьому майже діду точно не місце в таких місцях. Могла б, але що? Правильно! Я ні про що не подумала. 

Безпечна й дурна відьма.

Верес був доволі мовчазним, хоч і погоджувався на всі пропозиції свого помічника. Нас провели у віп зону з подушками та двома загородками, але це все одно не рятувало від гучної музики, яка бемкала вже ніби десь всередині мене. 

– Тобі тут подобається? – після двох перших коктейлів, перекрикуючи музику, запитав мене Верес.

– Я не фанат таких місць, – відповіла, дивуючись, а що ми тоді взагалі тут робимо? 

– Я тим паче. Можливо поїдемо кудись де більш спокійно? – запропонував Герман. – Треба ж поговорити про роботу.

– А чого ви такі скуті?!! – булькаючи черговими коктейлями й пританцьовуючи, повернувся до нас Альберт. 

– Ти сьогодні якийсь дивний, – примітив Верес, забираючи мою й свою наповнену склянку. – Ми хочемо поїхати в тихіше місце.

– Ееее. А танцювати, а веселитись? Хоч раз у житті дозволь собі розслабитись, Германе. 

– Я не люблю галас, – це я більше, мабуть, по губах прочитала, бо музика ставала все гучнішою…

– Добре! Вип'ємо і поїдемо! – погодився Альберт.

Ммм кисленьке щось…

Це була моя остання думка, яку я хоча б запам'ятала.

Потім все змішалося у якийсь чудернацький калейдоскоп картинок, серед яких найчастіше блимав спогад про молоденьку татуйовану барменку з двома фіолетовими косицями й про губи Германа Вереса... 

Ті губи постійно щось мені говорили:

“Ніно, що з тобою?”

“А що це зі мною?”

“Нам треба ж було поговорити…”

“Куди ти лізеш, Ніно?”

“Альберте… поможи…”

“Та вляжся вже!”

“Зараз я тебе вкладу” 

“Куди ти знов лізеш? “

“Лоскотно”

***

Перше чітке відчуття – я лежу на дуже зручному й м'якому ліжку. Це точно не мій домашній матрац, який я планую змінити з кожної зарплатні. Та й шовкової білосніжної білизни в мене ніколи не було…

Закриваю очі в надії, що це все глюк і зараз я нарешті побачу свої яблучка на простирадлі. 

Не побачила.

Білосніжна білизна на широчезному ліжку в ідеальній біло-сірій спальні… Я не вдома. Я дуууже не вдома. 

З острахом та затамувавши подих, заглядаю під ковдру. Без сукні, але хоч у спідній білизні. 

– Фух, – видихаю й знов напружуюся, бо там, під ковдрою, помічаю чиюсь гладеньку таку дупцю.

– Мама мія! – хриплю, витріщивши очі. 

Дупця починає ворушитись, а потім ковдра відлітає і переді мною постає Герман Верес. 

Прямо в чому мама народила постає.

– Що? Що трапилося? Як? Що відбувається? Чому ми… – він шокований теж і мабуть, головою махає.

Мабуть, бо я туди, нагору, не дивлюся. Я тут, унизу, роблю висновки, що в цього мільярдера недоліків поки не знайдено, бо тойво не тойво, не маленький короче. 

– Я не знаю, – пищу, а очі так і прикипіли…

Герман опускає погляд на себе самого й певно тільки зараз помічає, що він як Аполлон тут стоїть, от лиш без листочка на потрібному міці. Хапається за ковдру, щоб прикритись, але ж я теж не дуже щоб і одягнена.

– Не тягни, бо не віддам! – кричу, замотуючись як у кокон.

– Це якесь божевілля, – кидає він нервово і йде кудись за непримітні, на перший погляд, двері. 

Я ж намагаюся зрозуміти хоч щось. Пригадати хоч щось. В роті й досі був кислуватий такий присмак. А думки, немов миші розбігалися, як тільки я там, у своїй голові, світло вмикала. 

– Божевілля, – повторила, смакуючи слово. 

Я підтягнулася і сіла на ліжку, спираючись спиною об м'яке підголів'я.

Це не просто божевілля, це спланована підстава. Нам щось підсипали. Кислуватий присмак дають зілля, що впливають на свідомість, або стимулюють наші… бажання. 

Це було зілля! Яка ж я дурепа, що не перевіряла келихи відьомським поглядом. Наївна і довірлива дурепа.

Але ж хто підсунув мені його і головне питання – навіщо? Навіщо це взагалі комусь треба? 

Альберт чи та барменка дивакувата? А можливо вони спільники? Тільки ж навіщо їм зводити у ліжку цілого мільярдера та просту відьму?

Поки мене поглинули роздуми, я й не помітила як Верес вийшов вже повністю одягнений у темний костюм та сів на ліжко навпроти мене.

– І? Я чекаю, – мовив він, так якось холодно й вимогливо.

– Що ти чекаєш? – запитала, все ще обдумуючи хто ж міг мене так підставити.

– Твоїх умов звісно, – хмикнув він. 

Його якийсь незрозумілий тон таки змусив мене вилізти з власних думок.