Розділ 16

Посміхаюся Герману, який, поки говорить Альберт, косує на мене. Певно намагається зрозуміти що ж це відбувається. 

Все по плану, Верес. А по плану, до речі, в нас фрукти й овочі…

“Помідорки, кабачкиии,

Кукурудзка і грибиии.

Залітають в ротика, 

Гооолоодного бегееемотика”

“ Припини, бо пошкодуєш!” – чомусь так дратується Ієн. 

Аж почервонів, як той помідор. 

Я ж, махаючи ногами під столом, вже починаю собі балдіти від тої пісеньки.

“Отики отики маленькі бегемотики

Отики отики голодні бегемотики”

Мілош знов збивається і його нашіптування не діють. Це помітно по тому з якою цікавістю замовники слухають Вереса й Альберта. 

“Яблука, черешні,

Броколі та вишні.

Залітають в ротика

Маллленького бегемотика”

Ієн нервово підхоплюється на ноги, мало не збиваючи офіціанта, який приніс його ж замовлення. Пронизує мене ненавистю й кидає батьку:

– Мені трохи недобре. Я зараз повернуся.

“Куди ж ти, Ієн? Бегемотик все ще голодний” – вдавано засмучуюся я. 

“Я знищу тебе, відьмо!” – гарчить він і йде певно до туалету.

Наївний. Думає, що вип'є зараз там зілля для концентрації й на нього не подіє моя пісенька.

– Я перепрошую, – тим часом нервувати починає Айвазов. – Можливо вам варто почекати повернення мого сина? 

– Навіщо? – звісно ж не розуміє проблем вусаня замовник Артем. – Ви вже про свій проєкт розповіли, тому не бачу сенсу затримуватись. Продовжуйте, пане Верес. 

І Герман продовжив, а я фактично святкувала перемогу. Ну бо це непросто. Навіювати рішення треба безперервно, протягом усієї промови Вереса. Щоб в жертви навіювача не з'явилося навіть малесенького сумніву, який може повалити всю вибудовану навіювачем піраміду брехні та штучних переконань. 

Певно й до Айвазова цього почало доходити, що все йде не за планом. Він сидів та нервово тарабанив своїми пальцями-сардельками й оглядався туди, куди пішов Ієн. 

Мілош повернувся якраз тоді, коли Верес і Альберт закінчили свою міні презентацію і всі підняли келихи за зустріч. Айвазов пити відмовився. 

– Пробачте, – посміхнувся Ієн, сідаючи на місце. – Продовжимо? – звернувся він до замовників. 

– А ми вже закінчили, – ввічливо відповів Артем Лукович. – Ви поки тут почекайте нас. Нам з сестрою треба кілька хвилин поспілкуватись.

Замовники відійшли, щоб певно обговорити своє рішення, а я з великим задоволенням дивилася на злючу пику Мілоша. 

“ Так шкода. Ти пропустив найцікавіше… Далі там йде картопелька, бурячки…”

“Закрийся! Ти думаєш, що перемогла? Нічого подібного. Те, що вони зараз скажуть – неважливо. Вже завтра вони змінять своє рішення знову. Контракт буде підписано після офіційного завершення тендера. В мене є ще цілий тиждень, відьмо.” 

Я нічого не відповідаю. Виходжу з контакту й аж хочеться помитись після знаходження у його башці. Відразу ж блокую йому вхід до себе. Звісно це не дуже його стримає, проте я хоча б зможу помітити коли він знов залізе мені у голову. 

– Що відбувається? – нахиляється до мене Верес і лоскоче мені шию своїм подихом, поки говорить пошепки.

Я ж теж розвертаюся, щоб відповісти йому на вухо і троошки підвисаю від аромату його парфумів. Та дідько! Є в цьому екземплярі чоловіка звичайного хоч якийсь недолік? Може в нього тойво хоч маленький. 

Добре, що Ієн зайнятий розмовою зі своїм батьком та не лізе у мою голову. Бо за секунду я вже все собі науявляла. І маленький, і великий… А зрадницькі очі самі опустилися на ширінку мільярдера. 

– Ти робив свою роботу, а я тим часом свою. Зараз побачимо результат, – прошепотіла швиденько і відхилилася, щоб він не помітив, як мої очі вирішили пошукати деякий маленький недолік. 

Мені принесли якийсь салат, на який я тицьнула, а тепер і не пам'ятаю що там замовляла. Загалом ніби нічого особливого. Мікс зелені, зверху качина грудка та якісь горішки, Все красиво полито соусом і де-не-де видніються в'ялені помідорчики. 

Радію, що не тицьнула у якісь там телячі мізки та залюбки куштую доволі смачну страву. Їсти, коли у Мілоша немає апетиту і він фактично знищує тебе очима, вдвічі приємно. 

До столу повертаються замовники й всі напружено чекають їхнього рішення. 

Я їм смачний салатик. 

– Вимушений визнати, що ваш проєкт, пане Айвазов, нам не зовсім підходить, – без зайвих слів, перейшов до головного Артем. 

– Але ж, – почав обурюватись вусань та його перебила Діана, яка здебільшого до цього моменту мовчала.

– Не варто, пане Айвазов, – вона виставила попереду себе долоню, не даючи тому й слова. – Ми все обговорили й прийшли до єдиного висновку. Нам найкраще підходить пропозиція пана Вереса.

Артем підвівся, щоб потиснути руку Герману.