Розділ 15

Поки всі обмінюються стандартними люб'язностями та займають свої місця, я швидко друкую у телефоні повідомлення для куратора. Одне слово “Ієн”.

“Кому мене злила? Коханцю-куратору чи нашій ректорці відразу?” – і не збирався вилазити з думок цей покидьок. 

Вдих-видих. Налаштовуюся на власну магію і Мілош вилітає з моєї голови зі швидкістю світла. 

Мило всміхаюся кутиками губ, коли бачу, як він мимоволі хапається за голову. 

Тааак. Вилітати це боляче. 

До столика підійшов молоденький офіціант і поки приймав наші замовлення, я роздивлялася присутніх.

Що ми маємо? Замовники – дуже серйозна пара в окулярах. Мені усі, хто ходить в окулярах, здаються дуже серйозними. А ці ще й худорляві та чимось схожі один на одного. Скоріш за все, брат і сестра. Вони власники розважального комплексу в одній з курортних зон країни, а тепер от планують побудувати такий чи навіть кращий комплекс неподалік від столиці. Плани амбітні звісно і проєкт дуже масштабний. Зрозуміло чому Верес не хоче втрачати цих клієнтів. 

А конкуренти Германа всілися навпроти нас. Вусатий червонощокий чоловік, у костюмі, який от-от розійдеться на його животику і сам Мілош. Сидить, падлюка, так спокійно і не хвилюється навіть. 

Дивно це все. Думала доведеться його стримувати, щоб не втік, а він і не збирається. 

– Пане Верес. Не представите нам вашу милу супутницю? – стрельнув в мене своїми малесенькими оченятками вусань. – Альберта ми всі чудово знаємо. А цю красуню я бачу вперше. 

– Це моя особиста… помічниця, – дещо з затримкою відповів Герман.

– Особиста помічниця? Ясненько, – він бридко облизав свої губи, а Герману підморгнув, натякаючи певно, що розуміє яка я саме помічниця. 

Посміхаюся мило і кліпаю оченятами, посилаючи цьому жартівнику одненьке прокляттячко. Зовсім непримітне, як комарик. Але, потрапивши до тіла вусаня, воно забезпечить йому дооовге побачення з керамічним білим другом. І це не нашкодить йому, ні. Навпаки… трохи очистить думки й тіло. Попрацюю його санітайзером душі, так би мовити. 

“Аяяй” – знов заліз у голову Ієн. 

“З першого разу не дійшло?”

“Ти ж знаєш, я профі. Мене блоками не зупинити. Я знайду ключик.”

Хочу його знов під зад викинути, але мене шокує вусань:

– А я от, вирішив сина до бізнесу привчати. Молодий ще правда, зелений. Але нехай вчиться.

– Можемо приступати, – тим часом говорить Артем Лукович, так представився замовник. – Ми з Діаною вас готові вислухати і, я думаю, сьогодні вже приймемо остаточне рішення. Ви обидва маєте дійсно достойні проєкти, тому ми тут. Ми готові до конструктивного діалогу.  

 – Цілком згодна з братом, – поправляючи свої окуляри, бере слово Діана. – Проєкти чудові й пропозиції ваші теж. Вибір важкий, а умови тендеру суворі. Там не все можна показати й розкрити більше деталей. А для нас це справа усього нашого життя…

“Просто навіть і не намагайся, Курочка” – нахабно хмикає у моїй голові Ієн, поки Герман бере слово і починає апелювати своїми професійними термінами та щось важливе для них й незрозуміле для мене пояснювати. 

Нам вже принесли напої, тому, сьорбнувши кави, я викидаю нахабу, розуміючи, що через пів секунди він знову буде у моїй голові. Ієн дуже сильний менталист. Навіювання для нього це як для мене запускання блискавок – родове вміння, яке не потребує й навчання. 

Такого звичайними методами не зупинити.

“Ти ж знаєш, що все це марно?” – не змусив себе чекати Мілош – “Я одночасно можу знаходитись у п'ятьох різних свідомостях і спокійно на них впливати”

“На мене ти не вплинеш” – відповідаю подумки.

Я виштовхнути його не можу, а от протидіяти навіюванню нас всіх вчать ще на першому курсі.

“Не вплину. Ти все ж не зовсім безнадійна відьма. Але викинути з голови тобі мене не вдасться”

“Ти не боїшся покарання. Чому?” – вирішила дарма не втрачати час.

“А як ти доведеш мою винуватість? Я вмію сліди затирати, Курочка. І ще краще навчився це робити, поки без діла сидів у Ларнасі”

“Достатньо твоєї тут присутності, щоб винести тобі підозру” – говорю подумки, поки Верес вже навіть руками розмахує, пояснюючи щось там на тій чудернацькій мові великих бізнесменів, а Альберт повитягував якісь графіки, заплутані настільки, що дивлячись на них, мені мова древніх магів-артефакторів здається вже не такою й складною. 

“Ти не чула, що казав Родіон Айвазов? Я його син і тут, щоб вчитись бізнесу” – спокійно відповідає Ієн.

“Це не може бути твій батько” – кривлюся мимоволі. 

“Може. Це мій вітчим. Але він мені як рідний” – до чого противний в Ієна голос. Навіть у голові звучить, як відбійник вранці. 

“Тоді я тебе самотужки зупиню” – промовляю й вчергове викидаю його з голови. 

Цього разу Ієн навіть не скривився, але ж боляче точно було. 

Тим часом я поступово починаю тягнути енергію зі свого фамільяра, бо власної точно не вистачить.