Розділ 14

Герман зупиняється біля футуристичного багатоповерхового будинку, який здалеку дійсно нагадує хмару, і на даху якого знаходиться ресторан “Небеса”.

– Яка красаааа, – виглядає з сумки у вікно Торі.

– Скажи своєму фамі… чомусь там, що їй треба тихо сидіти у сумці й не пхати свого носа назовні.

– Я це й без тебе знаю, дурінь, – пирхнула Тортилья. – Тому тут і роздивляюся, бо потім показуватись не можна буде. Я не вперше з відьмою на діло йду. 

Мені лишалося тільки зітхати.

– Божевілля, – пробубонів Верес і вийшов з авто. 

В цю ж секунду мої двері відчинилися. Я аж підстрибнула на сидінні, а це всього лише пакувальник у лівреї простягав мені руку, допомагаючи вибратись з машини. 

Поки вилазила, то мало ноги не поламала з тими підборами. От що значить одягати туфлі раз на рік. 

І хоч я говорила Вересу, що ми з одного світу, а не з різних та все ж, опинившись тут, у місці, де всі рахують свої статки у валюті й снідають чорною ікрою, запиваючи елітними винами, мені відразу ж стало ніяково. 

Буквально змушувала себе задерти носа вище та повторювала подумки:

“Нінка, зберися. Ти зараз розкішно виглядаєш. Ніхто не знає, що ти у супермаркеті вівсянку по знижці купуєш. Ці кралі на закупи не ходять. Зберися, горда відьмо, і перестань сутулитись.”

Поки Герман Верес по дорозі до входу невимушено вітався з такими ж багатіями та розкішними кралями біля тих багатіїв, я розправила плечі й гордовито задерла носа. Не йшла, ні, я пливла. Цариця! Уявляла себе на червоній доріжці… 

– Тут сходинка, – раптом схопив мене під руку Верес. – Під ноги дивися. 

Він прям вчасно це сказав і врятував мене від позору. 

Ще може б два кроки і я вже не пливла б граційно, а гребла… носом об поріг. Одненька непримітна сходинка знищила б мою репутацію розкішної жінки поруч з мільярдером. 

– Дякую, – якось таки видавила з себе, коли ми вже у ліфті підіймалися до ресторану. 

Для цих Небес у розкішному холі був відведений окремий панорамний ліфт.

Герман надто вже здивовано на мене глянув.

– Що? – не витримала. – Я можу бути вдячною. І взагалі, я нормальна. Рідко сварюся чи сперечаюся.

– То мені дісталася рідкісна честь? – хмикнув він. 

– Моя поведінка зумовлена твоїм до мене відношенням, пане Верес. Будеш душкою і ми швидко знайдемо спільну мову. 

Всміхнулася йому дійсно щиро. Бо я справді не любила оце сваритись чи постійно чубитись на рівному місці. 

– Ясно. За поганий характер в тебе морська свинка відповідає.

– Помовчав би, – статечно дала про себе знати Торі. – Якщо не хочеш тиждень у туалеті просидіти.

– Вона може таке без твого відома зробити? – відразу ж напружився Герман. 

Негативно помахала головою, радіючи, що Верес таки вже трохи починає вірити в існування чогось магічного. 

– Я можу вмовити свою відьмочку, – погрозливо додала Торі.

Проте Верес вже не звернув уваги, бо саме в цей момент відкрилися двері ліфта. Я теж забула про свою свинку і про те, що треба тримати обличчя. Було таке враження, що коли виходиш з ліфта, то ніби межу невидиму переступаєш. Позаду лишається звичайний світ, а тут тебе зустрічає не просто розкіш, ні, якась ніби магічна краса. 

Дизайнери подбали, аби кожна деталь нагадувала небо – від білих хмарин, у вигляді підвісних інсталяцій, до кришталевих люстр, що імітують зоряне сяйво, яке віддзеркалює мармурова підлога. Меблі всі білі або світло блакитні, подекуди зустрічається золото. Але найбільше вражають панорамні вікна. Місто вже спалахує сотнями вогників, ніби зірочки загоряються на небі.

– Дихай, дурепа, – прошипіла з сумки Торі, приводячи мене до тями. 

Звісно, я не стояла там у ступорі пів години, але все-таки рота встигла відкрити й заробити нетерплячий погляд від Германа. 

А що він хотів? Для Вереса це просто чергове місце зустрічі. Для мене це прям ціла пригода. Сподіваюсь, вони там не замовлять якихось страв, що я не знатиму як їх їсти. 

Симпатична і люб'язна офіціантка проводить нас до столика біля вікна, відгородженого скляною перегородкою з матовими та золотистими візерунками. 

Я до останнього не бачу хто там на нас вже чекає за столиком. Першим на очі потрапляє Альберт, якому я й всміхаюся, але перевівши погляд на інших тут присутніх, посмішка моя безслідно зникає. 

Цього паскудника важко не впізнати. Чому я відразу не здогадалася хто може займатись такими брудними справами? Просто не знала, що його вже випустили з Ларнасу. 

“Оце так несподіванка” – промовляє в моїй голові навіювач і один з кращих менталістів за останні роки – “Курочка? То ти тепер під мільярдерів лягаєш?”

Не буває такого, щоб комусь на курсі чи під час навчання не зустрівся останній покидьок. Я не виключення. 

Ієн Мілош особисто мені нічого не зробив, хіба що через прізвище інколи дражнив, проте події за його участю й досі обговорюють у стінах інституту. Мілоша не просто вигнали, його посадили до Ларнасу на десять років. Певно таки впливовий татко спромігся витягнути цей шмат гнилого м'яса з магічної в'язниці.