Розділ 13

Оглядаюся навкруги чи раптом не засіла яка бабця-розвідниця у кущах. Але на диво мені щастить і свідків можливого падіння цілого мільярдера Вереса немає.

– Так, – запихаю Торі знов до сумки й простягаю поперед себе руки. – Ти, будь ласка, дихай, – говорю, обережно підступаючи, бо ж його прямо закоротило. Стоїть і не кліпає.

– В… тебе… в… сумці, – поступово відморожується наш приморожений принц і починає до нього доходити, що існує щось таке, чому він своїм мозком не може дати пояснення. 

– Давай ми сядемо в машину і там продовжимо нашу цікаву розмову. Ти без водія? 

– Без, – коротко кидає й відкриває мені передні двері. 

– Мовчи й не рипайся, поки я не дозволю, – гарчу на Торі, коли Герман обходить авто. 

Та лиш зітхнула в сумці, але назовні не вилізла і це вже добре. 

Зараз тільки треба пазли в голові Вереса скласти, бо зламається хлоп, а я винна потім буду. 

Сідає. Закриває двері. Береться руками за руль. Не дивиться на мене.

– Що воно таке і чому воно говорить як людина? – запитує ніби спокійно, без істерики.

В сумці дехто невдоволено пирхає.

– Це вона, – починаю обережно. – Моя морська свинка Тортилья. Вона мій фамільяр.

– Фамі що? – перебиває Герман, переводячи таки на мене погляд. 

– Фамільяр. Така магічна істота. Як тобі пояснити? – задумалася на секунду, бо це дійсно важко пояснювати щось про магію таким, як Верес. – От є павербанки для телефонів. Моя Торі щось подібне для мене, тільки з розширеними функціями. 

Сумка мовчала, але затряслася від образи. 

– Пробач, – шепочу до неї. – Він інакше не зрозуміє. 

– Я й зараз не дуже розумію, – вставив Верес. 

Дратує він мене по-чорному. Ото не був би таким красунчиком, вже б по тихому якесь легеньке прокляття йому організувала. Гикавку там чи чхати цілий день… Але не можна. Там ще темрява ж якась біля нього. Раптом зрикошетить. 

– Слухай, – говорю, не приховуючи свого роздратування. – Ти ніби вперше про чародійство чуєш. Мав би вже звикнутись з думкою, що не все у цьому світі можна пояснити. 

– Твої здібності я можу хоч якось усвідомити й прийняти. Люди дійсно різні бувають…

– Та я буквально блискавкою підпалила твоє сміття, – обурююся, перебиваючи його. – Як ти це можеш логічно пояснити, окрім того, що це магія? 

– Концентрація надмірної наелектризованості в одній точці тіла, – вперто стиснув губи Герман. 

– Серйозно? – не вірю своїм вухам і взагалі не розумію як можна бути таким непробивним…

– Ідійот, – тим часом не витримує моя Торі. – Ніно, щось він зовсім безнадійний. .

– Я тебе чую, – нагадує свинці Верес. 

– А я тебе не боюся, – моя Тортилья і не збирається мовчати, хоч з сумки поки що не виглядає.

– Торі, помовч, – сварюся, переводячи погляд на безнадійного. – А ти прийми вже той факт, що є речі, які не можна пояснити. Ми там ще не запізнюємося? – нагадала йому про час.

Верес мовчки заводить свого “звіра” і різкувато стартує з місця. 

– Ти там не розганяйся, гонщик, – не заспокоюється сумка. – Я поки на переродження ще не збиралася. 

Верес кривиться, а я все думаю як взагалі таке можливо? Як він може чути мою Тортилью? Це ота темрява дає йому такі здібності чи те, що він можливо родич Женев'єви? В ньому не відчуваються навіть мінімальні магічні здібності, але ж чує. Чує мого фамільяра. Якого я тільки чути можу.

– Ніно, – починає доволі ввічливо Герман. – Ти можеш попросити свою тваринку помовчати. Мені треба час, щоб прийняти це…

– Тваринку?!! – істеричний вереск лунає з сумки.

Ляснула себе по чолу, чудово розуміючи – зараз простіше швидкісний потяг зупинити.

– Та яка я тобі тваринка? Я фамільяр! Мені вже за тисячу років. Я ким тільки не була за довге своє існування. Я такеее вмію. А ти що? Ото що тільки на личко гарненький та гроші маєш. А гонору. Гонору скільки.

В очах Вереса я бачила слова. Отакі прям великими літерами й на все табло: ЩО Я ТУТ РОБЛЮ?

– Ти дійсно без неї не можеш? – опанувавши себе, поцікавився мільярдер. 

– На такі завдання я зобов'язана брати фамільяра. Це моя страховка на всі випадки, – знизала плечима.

– І лишити в машині її теж не можна? – з надією в голосі запитав Герман.

– Лиши в машині свою зарозумілу сра…

– Торі! – гаркнула, перебиваючи її.

– Що Торі? – таки висунула вона свого носа з сумки. – Мааатінко, – зітхнула важко, кидаючи на Германа вбивчий погляд. – Яке шалене розчарування я пережила. Замість того щоб радіти можливості доторкнутись до чарівного, – і лапку свою витягує, щоб ні в кого сумнівів не було про що мова. – Він кривиться і не бажає брати з собою. Щоб я ще хоч раз повелася на красиве людське личко, – пирхнула моя Тортилья і знов сховалася у сумці та й замовкла.

Образилася і тепер трохи помовчить.