Розділ 12

– Доброго вечора, Ніно, – офіційним тоном заговорив Верес у телефоні. – Сподіваюся, ти вже готова до виходу?

– Домовлялися на восьму вечора, а зараз тільки сьома, – не промовчала я. 

– Знаю, вирішив…

– Перевірити відповідність мого зовнішнього вигляду? – лагідним таким голоском перебила його. 

– Саме так, – і не приховував свого снобізму цей мільярдер. 

– Спускаюся, – кинула йому, вимикаючи телефон. – Аааа, як його не вбити ненароком?! – кричу сама до себе.

Але моя Торі, яка примостилася у сумочці та приготувалася, як вона каже – до виходу у люди, відразу ж засварилася: 

– Ану, заспокоїлася швиденько, – висунула вона носа назовні. – Чого дратуєшся через дурничку якусь? Ти йдеш на завдання, відьмо моя. Хіба забула, що треба мати стабільний магічний фон? А він в тебе зараз скаче, немов кріль по грядці з морквою.

– Ну в тебе й порівняння, Торі, – пирхнула, натягуючи елегантні туфлі на шпильці. – Ти теж мене вже дратуєш, тому помовч, бо лишу вдома. 

– Не лишиш. Я тобі як мінімум для стабілізації потрібна, – діловито відповіла моя надто залюблена морська свинка. 

– От і займайся своєю справою, а не дратуй мене ще більше оцими повчаннями, – мовила, хапаючи сумку та вибігаючи у під'їзд.

Так, я мусила взяти з собою свого фамільяра. Такі вже в нас правила роботи з магією в умовах сучасного світу. Перш за все Торі за потреби замаскує мої чари, які інколи можуть вирватись іскрами чи зафарбуватись у зелений колір. Та навіть я сама можу ні з того ні з сього засвітитись, як новорічна ялинка і не помітити цього. А Фамільяр це все блокує і відстежує, за потреби маскує. І звісно ж фамільяр є резервом на випадок магічного виснаження, що малоймовірно, але інколи й таке трапляється.  

Тому без Торі нікуди. Довелося для цього брати чорну шкіряну сумку, яка хоча б не була спортивною. Але це не дуже рятувало, бо вона для мого образу трохи великувата. 

– Ти оце давай, не заводься від кожного його слова, – буркотіла у сумці Тортилья, поки я спускалася сходами. – Нічого такого образливого в поведінці Германа немає. Він діловий чоловік і звісно ж прагне, щоб усе було ідеально. А ти, будемо відвертими, в офіс їхній прийшла, як студентка на заняття. Власне, тому він і хвилюється.

– Ти його зовсім не знаєш, а так вступаєшся, ніби то твоя споріднена душа, – невдоволено примітила, штовхаючи важкі двері під'їзду.

Звісно, хотілося б вийти ефектно, з високо піднятою головою і переможним поглядом рокової жінки, а не кректати, пхаючи плечем оце залізо іржаве.

Він стояв біля свого крутого чорного блискучого авто, статечно спираючись на нього та розмовляючи з кимось телефоном. 

Красивий чортяка. Елегантний костюм такого дивного кольору, немов небо у сутінках. А краватка темно-фіолетова. За відтінком дуже до моєї сукні підходить. Посміхнулася від такого збігу і саме в цей момент він повернув до мене голову.

Ооо тааак, пане Верес! Підіймаєте, шановний мільярдер, свою багату щелепу з землі. 

Посмішка моя стала ще ширшою після того, як я побачила його реакцію на себе. 

Кажуть, погляд чоловіка додає жінці впевненості. Так от, впевненості мені не бракувало, проте мій настрій його пришиблений вигляд мені підняв точно. 

Грайливою ходою я повільно наближалася до нього, смакуючи кожну хвилинку. Нехай дивиться і давиться слинкою, бо сьогодні я дійсно неперевершена. Аби зараз тільки тою шпилькою ні в яку ямку не стати.

Сукня на мені просто неймовірна. І колір її теж незвичний. Від кожного мого руху він плавно переливається фіолетово-багряними відтінками, а сам фасон вдало підкреслює усі мої вигини. Все на межі – пристойно, але додає чоловічій уяві роботи. 

Ніжки в мене від природи гарні, просто я не часто сукні ношу й сама інколи забуваю про те, що там є на що глянути. Моє гарне довге волосся вкладене розкішними хвилями, а макіяж у стилі “без макіяжу”. Там скільки було маніпуляцій над обличчям, проте з першого погляду здається, що його, того макіяжу, немає. Просто я стала ще привабливішою, ніж зазвичай. Підкреслили мої риси обличчя та трошки підфарбували пухкі губи – ідеально, як на мене. 

– У тебе там хтось на лінії, – тикаю пальчиком на телефон, який Герман троки відвів від вуха і, не кліпаючи, дивиться на мене. 

Він, навіть не попрощавшись, вимикає його та кидає до кишені. 

– То як? – навмисно вмикаю кокетку. – Підходить мій образ? Все добре з дрескодом?

– Ееем…

Завис бідолаха. 

– Так, – нарешті кліпає та починає щось розуміти Верес. – Ти маєш чудовий вигляд, Ніно. 

І тут його очі опускаються на мою сумку.

– Сумка не дуже підходить тільки.

Гррр.

– Тримай себе у руках, – тим часом бубонить Торі. – Це ненормальна реакція на звичайне зауваження. Чого так дратуєшся?

Звісно я не відповідаю своєму фамільяру, бо це матиме чудернацький вигляд. Її ж тільки я й чую…

– Це хто говорить? – очі Германа збільшуються у два рази.

– Ти про що? – не відразу усвідомлюю масштаб трагедії.