Розділ 8

– То що? Він такий же красунчик, як на екрані телевізора? – приставала увечері до мене моя Тортилья.

– Торі, – глянула на неї суворо, поки перемивала посуд після вечері. – Ти морська свинка. Тобі мають подобатись…ммм… морські свини? Хом'яки? Пацюки на крайній випадок. Але точно не людські чоловіки.

Тортилья ображено пирхнула, перевернувши свою об'ємну тушку на інший бік. В неї по всій квартирі були свої лежанки. Деякі, як, приміром, ця що на кухонній стільниці, вже були відверто замалі для її прекрасних форм. 

– Ти забуваєшся, що я фамільяр, а не звичайна тваринка. Я прожила скільки життів у різноманітних формах, включаючи й людські, що тобі таке й не снилося. 

– І людиною тобі найбільше сподобалося бути? – поцікавилася, витираючи мокрі руки. 

– От любителька ти від теми відійти. Про мільярдера давай розповідай. Я з тебе все одно не злізу. 

– Та що там розповідати, – важко зітхнула, сідаючи до столу, щоб з'їсти одненьке печиво, суто як заспокійливе на ніч. Дивний він, але красунчик, брехати не буду. Та що мені з тої краси? Там внутрішній світ цікавіший. Проблемка в них не дуже й велика і, думаю, я швидко впораюся з цим завданням, а от сам Верес…

– Що ти затихла? Мені самій додумувати продовження? – засварилася Торі. 

А я зрозуміла, що догризла перше печиво і вже тягнуся за другим.

– Не змогла залізти йому у голову. Навіть підступитись ближче не дало.

– Блок? 

– Ні. Темрява. При чому його власна. 

– То він що? З роду чаклунів може? – аж запищала моя Торі й, використавши магію, перенеслася на стіл та й собі до печива полізла. 

– Жодного натяку на магічні здібності. Тут щось інше. І це інше викликає в мене цікавість. А ще дуже цікаво чому це мій любий куратор так розщедрився й обіцяє зарахувати мені цілий рік відпрацювань. Бо справа там може на кілька днів. 

– То напиши йому. Ви ж з ним ніби не сварилися останнім часом, – запропонувала Торі.

Я й так збиралася це зробити, бо цікавість мене доконає, а ще клята тривожність… Це не те саме, що й у звичайних людей, ні. Відьомська тривожність це чітке і завжди правдиве попередження. Герман Верес – моя велика проблема. Саме так я відчуваю кожною клітиною свого тіла.

Наша зустріч у Вежі Вереса закінчилася доволі спокійно. Я написала їм кодове слово – діамант, над яким пів години як слід попрацювала та надала йому сили потрібного впливу (цибулю вирішила не використовувати). Потім Альберт сказав мені, що як тільки вони домовляться про зустріч, він сповістить мене. І ми, попрощавшись, пішли до виходу з кабінету Вереса. Єдине, що мені не сподобалося – я всім своїм нутром відчувала важкий погляд мені у спину. 

Цей Герман непростий багатій, хоч можливо він навіть не здогадується про це.

Беру до рук телефон і, поки не передумала, тицяю на куратора свого. В нас з ним доволі специфічні стосунки склалися, тому зайвий раз я не шукаю спілкування з Владиславом Вікторовичем – темним магом у десятому поколінні, який вирішив профукати своє життя у стінах магічного інституту. 

Молодий талановитий і неймовірно сильний маг був мрією абсолютно кожної студентки. Навіть я на першому курсі на нього задивлялася з захопленням. Та потім моя закоханість в куратора кудись безслідно ділася, зате в ньому щось там колихнулося у мій бік. Як згадаю останній рік навчання, так і холодним потом вкриваюся. Насилу вдалося пояснити, що між нами нічого не може бути. Не знаю чому та навіть думка про стосунки з сильним магом мене безмежно лякала. Спрацьовував інстинкт самозбереження. 

Ми великими зусиллями прийшли до спільного рішення, що будемо просто друзями або хорошими знайомими, проте періодично на Владислава Вікторовича щось находило і він знов робив спроби залицятись, а коли отримував чергове пояснення від мене, накидав мені потім таких завдань, після яких вити хотілося. 

Та цього разу ми ніби дійсно поки ще перебували у режимі друзів, тому дивно що він підсунув мені Вереса та ще й за таку винагороду. 

– Доброго вечора, Ніночка – почувся у телефоні оксамитовий баритон. – Чим зобов'язаний такому пізньому дзвінку? 

– Владусічка, котику, – заговорила оманливо лагідно. – А що це ти мені за завдання таке підсунув? 

– Абсолютно для тебе легке завдання, – спокійно відповів він. 

– Завдання легке, проте Верес цей непростий мільярдер. Ти знав про це? Тому така велика винагорода? Що ти там своїм всевидящим оком вже побачив і чому саме я крайня, Владе?! – вкінці моя лагідність випарувалася. 

– Чого ти розкричалася? Це взагалі не моє рішення. Я б тебе… Ай. Давай на каву у нашому місці? Завтра о десятій?

– Буду, – бовкнула і вимкнула телефон. 

Треба дійсно все віч навіч обговорити, а мазкі погляди від куратора зараз вже не так хвилюють, як персона цього Вереса та моя невтішна доленька.