Розділ 6

Для заспокоєння Герману Вересу знадобилося хвилин п'ятнадцять. Я навіть каву свою не встигла допити та не розговорила Альберта. Мені було цікаво дізнатись яким чином 

він вийшов на мене і чому має допуск до магічної спільноти. Магії в ньому не відчувається зовсім, а в думках колупатись я не маю жодного бажання, бо це й справді огидно. 

Тому лиш сподівалася, що у легкому діалозі вивідаю щось цікавеньке. Та нас у зоні для відпочинку швидко відшукала секретарка Вереса і довелося знов йти до кабінету мільярдера. 

Герман спокійно засідав за своїм столом і навіть не подавав знаків, що він схвильований чи хоча б збентежений останніми новинами. Все-таки це ж не про курс долара дізнатись.

– Ти вже готовий працювати з Ніною? – обережно поцікавився Альберт, прикриваючи за нами двері на проходячи до одного з м'яких шкіряних диванчиків біля стіни. 

Я поки топталася біля входу, не дуже розуміючи беземоційного, якогось сталевого погляду Вереса. Чи він мене боїться, чи вбити хоче, чи забути про моє існування. А може просто знов вивчає? Чи пригальмовує банально. Йди знай цих багатіїв.

– Готовий, за одної умови…

– Та скільки вже можна! – вигукую, перебиваючи Германа. – До інституту прикладної магії було простіше вступити, ніж добитись від вас усіх чого власне ви мене сюди запросили. Добродії! Ауу! Це я тут умови можу вам виставляти. 

– Це останнє, Ніно, – доволі миролюбно й спокійно реагує на мій випад Верес. – Я хочу, щоб ти спробувала прочитати мої думки. 

– Пф, – пирхаю, закочуючи очі. – Казала ж, що це не дуже приємно робити. Та й навіщо?

– Просто зроби це і після того ми можливо продовжимо розмову, – вперто стискає він губи, поки Альберт важко зітхає на фоні. 

– Можливо, – знову пирхаю, але таки йду до його столу і, всідаючись навпроти, роздаю їм команди. – Так. Ви зараз собі про щось спілкуйтеся, про якісь робочі моменти. Ти ж, – тикаю пальцем в мільярдера, – не напружуйся сильно, але у голові крути паралельно якесь одне слово чи цифру. Так ти зможеш бути впевненим, що я дійсно дістала з тебе цю інформацію. 

Свідомо йому тикаю, бо він вже витріпав скільки моїх нервів, що ніякої поваги чи субординації дотримуватись не збираюся. 

Вони відразу ж переходять на обговорення якогось давнього проєкту і починають обмінюватись професійними термінами, які мені ні про що не кажуть. Просто ідеально.

Зосереджуюся на голосі Вереса, прикликаючи свої сили. Так, саме через голос найпростіше проникнути у чужу свідомість. Я йду по ньому, як акробат по канату. Йду повільно, щоб не спіткнутись та не починати все з початку. В якийсь момент розумію, що просуватись стає важче й заплющую очі для кращої концентрації. Та це мені зовсім ніяк не допомагає. 

Напружуюсь відразу ж, як зіштовхуюся з нею – темрява. Не просто сутність. Ні. Темрява мене зупиняє. Окутує з усіх боків, змушуючи розвернутись і “йти” у протилежний бік. 

Видихаю, розплющую очі, розриваючи контакт з його свідомістю. 

– Не можу, – якось нервово їм всміхаюся, а в самої руки трясуться. Швиденько ховаю їх під стіл. – Блок не пускає. 

Чітко розумію – це не звичайний природний блок, а саме темрява мене не пустила в його думки. І що головне – ця темрява не чужорідна. Вона саме його. Він її хазяїн. 

Трясця!! Кого це мені куратор підсунув?!

Вирішую поки нічого з ними не обговорювати. Спочатку зустрінуся зі своїм вчителем, потім буде видно. 

Таку темряву не прогнати. Це щось… родове. Або прокляття, або сила, що роками спала у їхній сім'ї. І тут ще не ясно що краще.

– Отже, читати мої думки ти не можеш? – відразу ж повертається до мене Верес. – Це просто чудово, – всміхається він. – Тепер ми дійсно зможемо працювати. Будеш моєю особистою відьмою.

Він простягає мені свою долоню для стискання, а я розумію, що мої руки спітніли від перенапруги. 

Ніно, та ти не просто влипла. Ти вляпалася по самісінькі вуха. 

Всміхаюся у відповідь, швиденько витираючи долоню та простягаючи йому її.

– Спочатку ви розповісте мені про вашу проблему, а потім я вже скажу чи можу тут чимось зарадити. 

Говорю, а голос зрадливо тремтить. Бо ж не кожного дня доводиться зіштовхуватись з цілим носієм темної матерії. 

– Ти хвилюєшся, Курочка? – вкрадливо запитує та ще й ближче нахиляється до мене цей… темний мільярдер?

Ну а як же його мені тепер називати. 

– Ніскілечки, – відверто брешу, розтягуючи губи у божевільну усмішку.