Розділ 5

Вдих видих і я починаю налаштовуватись на свої сили. Зазвичай це займає до хвилини часу. Але коли я роздратована – сили приходять за секунду. 

В інституті нас навчали їх стримувати. Фактично це головна навичка, яку засвоїти має кожен. Наш сучасний світ і магія речі несумісні. Тому, аби бути частиною суспільства, ми маємо вміти блокувати свої вміння. Адже часто вони нам дуже заважають. Краще менше знати й міцно спати – це перше, що я почула в інституті прикладної магії. 

– Перш за все я вмію рухати предмети, – говорю, зосереджуючись на шкіряному стільці Германа Вереса та підіймаючи його на кілька сантиметрів над підлогою.

Важкенький цей мільярдер. Але треба все ж його похвалити за мужність. Бо часто такі й свідомість втрачають при першому зіткненні з чимось таким, що вони не можуть пояснити своїм ідеальним та аналітичним розумом. Цей тільки очі витріщив, але в цілому спокійно відреагував. Можливо й небезнадійний екземпляр.

– Зілля цілющі вмію варити, – продовжую, лишаючи стілець у спокої. – Але не буду. Бо робила востаннє це ще під час навчання і не люблю цю смердючу справу страшенно. Також можу трошки зцілювати руками. Не якісь там серйозні хворі, а, наприклад, головний біль чи щось подібне. Для цього мені треба контакт зі шкірою клієнта. Проте, якщо щось саме зараз болить, я можу і ці вміння продемонструвати. 

Замовкаю, чекаючи його дій. Він теж задумливо мовчить, але от погляд вже не такий скептичний. Вивчає мене і певно намагається вкласти все це у своїй прагматичній голові. От від цих думок зараз вона в нього як розболиться, тоді й продемонструю йому свої вміння. 

– Продовжуй, – тихо говорить він. 

Звучить як наказ, а наказів я не люблю, проте вирішую не накручувати себе й дійсно продовжити. Далі ж саме цікавеньке. 

– Наступне моє вміння це ментальне проникнення. Базова навичка насправді, але я його доволі непогано вдосконалила. 

– Ти читаєш чужі думки? – скривився Герман.

– Без особливого на те бажання я можу залізти у чужу голівку та покопатись там. Але жах як не люблю це робити й насправді не з усіма це виходить. Є від природи ментально сильні люди, які несвідомо мають такі блоки, які нікому не під силу зламати. До того ж це не дуже приємно робити. Тому на постійній основі читати думки вашої пасії я не буду, – не втрималася від маленької єхидної голочки.

– Це все що ти вмієш? – не звернув уваги на останні слова Верес.

– Звісно ні. Ще маю розвинене шосте чуття та інколи бачу видіння, але вони не приходять за тільки моїм бажанням. Та, коли я працюю з черговим клієнтом, часто саме видіння підказують мені як краще вчинити. Також виявляю та знешкоджую чужий магічний вплив, якщо такий є. Працюю з темними енергіями й відправляю їх до себе додому. Часто саме ці субстанції є причиною невезіння, хвороб і навіть депресій. Ну і останнє певно, – знаходжу поглядом пластмасову урну з купою зім'ятих білих папірців, – маю ще індивідуальний родовий дар…

Націлююсь рукою на смітник і запускаю в нього максимально малесеньку блискавку. Цього достатньо, щоб Герман схопився на ноги, а папірці спалахнули. 

Клацаю пальцями й вогонь гасне, залишаючи тільки маленьку димову цівочку. 

– Цим вмінням мені не можна часто та відкрито користуватись, тому сподіваюся вбивати вам нікого не треба, – закінчую свою промову, поки Герман і Альберт синхронно переводять погляди з урни на мене. 

– Про це у твоєму досьє не писалося, – здивовано кліпає Альберт. 

– Бо цим , – показую на димок, – мені не можна користуватись. Але я інколи проводжу демонстрацію… для особливих клієнтів, – махаю у бік задумливого мільярдера. 

Чи він задумливий, чи просто прибитий такими новинами.

– Чудеса і магія існує, пане Верес. Просто не всі бажають її помічати й не всі хочуть її показувати, – пояснюю найпростішу для мене річ. 

– Ти так спокійно все тут виклала і показала, – мовить все-таки саме задумливо Герман. – Не боїшся, що я тебе зараз відправлю на досліди? Чи розкрию твою таємницю? 

– Не боюся, – всміхаюся і знов сідаю на стілець, що біля його столу стоїть. – Мене сюди направив мій куратор з інституту і я йому довіряю, бо кращого провидця не зустрічала. І так просто я б тут не опинилася. Ваш помічник, – переводжу погляд на Альберта, – допущений до магічної спільноти. Інакше б ми тут з вами зараз не розмовляли. То що? Перевірку на компетентність пройдено? Ми вже нарешті можемо до справи перейти? – запитую нетерпляче.

– Інститут, – бурмоче тим часом Верес. – Це ж скільки вас таких по світу ходить? 

Очі в нього звісно красиві, але коли він так їх витріщає, то мені якось ніяково. 

– Багато. Дуже багато… Але це як і у вас – не всі за спеціальністю працюють. Довго пояснювати та варто просто не думати про це. Ми не захопимо ваш матеріальний світ, бо абсолютна більшість хоче мати звичайне життя. 

Говорю все це, а в очах його бачу повне нерозуміння.

– В мене зараз голова закипить, – хапається за скроні Герман Верес. 

– Можу полікувати, – тягнуся руками до нього і навіть мило всміхаюся, а він чомусь смикається. 

– Не треба! – вигукує Верес, відкочуючись на своєму стільці аж до вікна.