Розділ 4

Герман Верес впевненою ходою йшов широкими світлими коридорами, мимохідь вітаючись з працівниками, які, як ті мухи, носилися туди-сюди з теками у руках і навіть двоє проносили повз нас макет багатоповерхівки. 

Тепер я розуміла чому охоронець не пропускав мене всередину. Костюми. Один краще іншого, усі ніби з салону повиходили. Жінки взагалі всі модельної зовнішності й часто в сукнях, які б я хіба у ресторан на свято якесь одягнула, а не просто в офіс. 

І я – немов зі школи прийшла сюди. Сумка через плече, кросівки, джинси… Плентаюся за біг-босом, якому хіба тільки не кланяються. 

Швиденько розправила плечі й задерла носа вище. А що? Головне як ти себе несеш, а не те у чому ти вдягнутий.  

Тим часом Герман дійшов до чергових дверей, за якими була приймальня до його кабінету, а за столом сиділа абсолютно класична секретарка. Фіфочка – описала б моя бабця цю дамочку одним словом. 

– Герман Романович, – відразу ж підхопилася світло-руса дівчина. – У вас через пів години зустріч…

– Потім, Кіро, все потім. Поклич до мене Альберта і нам не заважати, – пройшов він повз секретарки до свого кабінету, поки я щось пригальмувала, роздивляючись розкішний диванчик у вікторіанському стилі, що стояв навпроти дубового столу секретарки. Просто розкішний диван і приймальня ніяк не в'язалися разом. 

– Де ти там? – почулося владне з кабінету.

Підморгнула секретарці, яка, поки я диван вивчала, мене розбирала на атоми, та й пішла у володіння мільярдера, через якого мій вихідний пішов не за планом. 

Тепер лиш єдина надія – щоб життя моє через нього не пішло не за планом. Бо передчуття мене ще ніколи не обманювали й зараз моя інтуїція просто волала – Ніна, ти за крок від глобальної сра… еее западні.

Кабінет Вереса без диванів під старовину, але вражає своїми розмірами. І, звісно ж, панорамні вікна з видом на магістраль. Вночі тут певно вид гарний. Але сірі меблі та білі стіни не викликають в мене особливого захоплення. Хоча, мабуть, один маленький стілець коштує більше ніж усі меблі з моєї квартирки. 

Герман Верес знімає свого піджака, лишаючись у чорній сорочці, яка ніби шилася під нього. А чому ніби? Певно так і є. 

Він всідається за своє крісло біля столу, де розкидані якісь креслення й документи, та підводить на мене очі. 

– То ти відьма? – запитує скептично.

– Та ніби ж у ліфті вияснили чи з пам'яттю зовсім біда? – відповідаю єхидно. 

Це як захисна реакція на зверхність. Нічого з собою вдіяти не можу, хоч і чудово розумію, що воно ніби по-дитячому. Але що вже. Й так я, як наче з останнього уроку втекла до офісу крутого. Але навіть аби я ту єдину свою сукню вдягла – ситуацію б це не змінило. 

– Хм, – мовить, відкидаючись на спинку крісла і просто собі роздивляючись мене, немов експонат на виставці.

– Слухайте, шановний, – не витримую я. – Це не мені допомога від вас треба, а вам. Я тут не на вакантну посаду прийшла влаштовуватись і в цілому мені байдуже чим скінчиться ця зустріч. Вам потрібно ще вмовити мене працювати на вас.

Брешу звісно, але ж треба якось додати собі балів у цьому нерівному поєдинку. 

Він від чогось всміхається і навіть на мить стає схожим на звичайну людину, а не красеня з якогось ромкому. Хоче щось мені сказати та саме в цей момент відчиняються двері й в кабінет заходить Альберт Родовський. 

– Вітаю, Ніно, – з ентузіазмом тисне мені руку і привітно всміхається. – Радий, що ви знайшли дорогу самі. Трошки я запрацювався і не встиг вас зустріти. 

– Хотілося б вже розібратись у проблемі, бо в мене сьогодні теж були плани… особисті, – говорю після привітання, тому що мільярдер починає мене бісити. А коли клієнт дратує це не дуже добре впливає на співпрацю. 

– Германе, це Ніна Курочка, – представляє мене Альберт своєму босу. – Вона нам допоможе. Краща відьма на своєму курсі й репутація у магічних колах ідеальна. 

– Курочка значить, – хмикає біг-бос.

– Курочка, – підтверджую, проходячи й сідаючи на стілець навпроти нього. – Прізвище таке в мене. Але раджу вам перейти ближче до справи, бо терпіння моє невічне. Кажіть що там у вас трапилося, щоб я могла зрозуміти свої завдання. 

– Перш за все мені треба повірити тобі, – зухвало відповідає Герман Верес. – Доведи свою компетентність. 

Переводжу погляд на Альберта, який винувато дивиться на мене. 

– Він просто ще не зіштовхувався з чудесами, – пояснює чоловік, знизуючи плечима. 

– Сліпий значить, – говорю тихо. Ми так усіх людей-прагматиків називаємо. – Зараз прозріє…

Посміхаюся трохи хижо, підіймаючись на ноги. Демонстрація так демонстрація. 

Тримайтесь міцно за свій стілець, пане мільярдере.