Розділ 3

Водій зупиняється біля синювато-сірого гіганта – Вежі Вереса. Це певно найвищий багатоповерховий будинок у місті, бо видно його майже звідусіль. Поруч у цьому офісному кварталі туляться до Вежі такі ж скляні будинки, немов діти, що не відходять від мамці. 

Однойменна будівельна компанія Верес виявляється є головним забудовником країни вже дуже багато років. Про це я вичитала сьогодні вночі, коли зрозуміла, що заснути не можу і вирішила хоч щось дізнатись про місце, в якому мені доведеться попрацювати відьмою. 

Дякую мовчазному водію і, прихопивши свою сумку через плече, йду до входу у цю Вежу.

– Доброго дня. Пропуск, будь ласка, – стандартно вітається охоронець на вході, а я тільки зараз розумію – ніякого хоча б тимчасового пропуску мені не дали.

– Мене запросили на роботу. Я до Германа Романовича…

– До Германа Романовича просто так не приходять. Мене б попередили завчасно. 

Розумію, що мене переповнює стійке бажання розвернутись та піти собі звідси. Ніби це мені якась їхня допомога треба, а не навпаки. 

– Ви не бачили на якій я машині під'їхала? Щойно тут ваш водій мене висадив і поїхав, мабуть, на стоянку, – махала роздратовано руками. 

– Не помітив.

От… довбень. Гррр.

– Тоді зв'яжіться з цим… як його… Альбертом! Він мене сюди запросив, – мовила вже на межі зриву на крик. 

Охоронець насупив спочатку свої густі брови, а потім таки витягнув з кишені мобільний. 

– Альберт Максимільянович, тут до вас якась дівчина… у джинсах.

Так сказав, ніби я сюди в піжамі прийшла, а не у звичайному одязі.

– Як вас звати? – поцікавився цей індивідуум шафоподібної форми.

Ні. Зазвичай я добріша і толерантніша до усіх, але не у свій законний вихідний. Все скасувала, щоб оце тут під їхньою Вежею стирчати та просити аудієнції.

– Ніна Курочка, – відповіла, спостерігаючи як охоронець намагається тримати обличчя і не сміятись.

Звичайна реакція на моє прізвище. А мій батько – Петро Борисович Курочка по ці пори пишається ним.

– Проходьте, пані Курочка, – відключивши телефон, відійшов в бік від автоматичних дверей охоронець. – Вам на десятий поверх. 

Смикаю свою сумку і переможно захожу у Вежу. Одного “дракона” подолала, на територію мільярдера потрапила. Тепер лишилося знайти самого мільярдера і дізнатись що ж йому там від мене треба. Потім швиденько все виконати та рік насолоджуватись життям без повинностей. 

Заходжу у ліфт, натискаю кнопку. Навіть встигаю помріяти мати такий просторий та новий ліфт у своєму будинку, коли у мій простір раптом і неочікувано вривається чоловіча рука. Вона не дає дверям зачинитись і всередину заходить… Герман Верес. Він не бачить мене, розмовляючи з кимось надто емоційно через телефон. А я, як те мишеня, перелякано забиваюся у кут. 

– Ти чуєш мене чи просто знущаєшся?! – гарчить чоловік у телефон. 

Я ж підмічаю, що крім обличчя в нього й тіло таке прям… ммм… окоприлипальне. Та це й не дивно. Він ще ж молодий. Певно що власний спортзал має, тренера теж… З такими грошима на нього може працювати ціла олімпійська збірна.

– Я тобі ще раз кажу, Еля, ти не можеш просто так являтись до моєї мами з претензіями. Якщо є якісь нерозв'язані питання – звертайся до мене. А її не чіпай.

Він замовкає, поки з телефону чуються істеричні жіночі крики. 

Важко зітхає, відводячи його від себе, і в цей момент помічає мою трошки збентежену тушку у кутку. Суцільне здивування на красивому обличчі змушує мене червоніти, бо так вийшло, ніби я тут підслуховую, а не перша до ліфта зайшла. 

Від цієї незручної ситуації і його прямого, ніби вимогливого погляду на мене я бовкаю те, що перше прийшло до голови:

– Проблеми з колишньою? – махаю на телефон.

– Хто ти? – запитує якось загальмовано. 

Певно намагається зрозуміти як це я тут опинилася. Ото, бо під ноги треба дивитись, а не у хмарках літати. 

– Відьма, – знизую плечима і виходить це якось буденно.

Двері ліфта відкриваються, але він не виходить. Стоїть і сканує своїм оцінювальним поглядом.

– Хіба відьми такі? – хмикає, одним махом перекреслюючи моє бажання тут бути.

– Часто маєш справу з відьмами? – насуплююся відразу. 

Двері хочуть закритись та він не дає. 

– Вперше, – кидає, відвертаючись і виходячи з ліфта. – Ходімо. Зараз розберемося хто ти там. 

Вдих-видих і прокручування у голові правила магічної спільноти номер один – ніякої фізичної шкоди людям без магічних здібностей. Це допомагає мені не запустити йому в спину блискавку. Бо я можу таке організувати. Щоб вже не було сумнівів хто я така. Але поки не дуже хочеться у в'язницю Ларнас на безлюдному остріві, де сидять порушники правил магічної спільноти.