Розділ 2

– Я їду з тобою, – категорично заявила моя морська свинка і за сумісництвом мій фамільяр, на ім'я Тортилья. Я її скорочено Торі зву.

– Навіть не обговорюється, ти лишаєшся вдома, Торі, – не менш категорично відмахнулася я від неї. – Це буде перша зустріч і там я не повинна показувати якісь свої здібності. Мені твоя допомога там не треба.

– Та до чого тут ти взагалі! Я мільярдера на власні очі просто хочу побачити, – ошелешила вона мене. – Ніколи таких різновидів людей не бачила.

– Це звучить дивно, навіть для тебе, Торі, – хмикнула, вибираючи що ж одягнути сьогодні на цю, хай би її, зустріч. 

От жила я собі й біди не знала. А зараз чітко відчуваю, що біда таки мене чекатиме в офісі Германа Вереса. Проте й відмовити вчора тому добродію теж не могла. Куратор пообіцяв рік зарахувати. Отже, справа дійсно серйозна. Та й що приховувати, цілий рік звичайного життя це просто була моя недосяжна мрія. Потім відпрацюю ще два і я вільна людина, а не відьма з повинностями. 

Про свої незвичні здібності я дізналася ще у п'ять років. Тоді моя бабуся розповіла мені, що наш світ не такий, як здається на перший погляд, але про це не всім можна знати. Вона ж і запечатала мої вміння до повноліття та лиш періодично розповідала як все влаштовано у світі, якого звичайні люди просто не помічають. 

Чудеса та дива ближче, ніж нам здається, проте у сучасному житті вони вже нікому не треба. Тому їх і не помічають… поки не починають шукати. А той, хто шукає – завжди знайде. 

Закінчивши звичайну школу, я мріяла вчитись на медика, але мої здібності вимагали іншого навчання. Інститут прикладного чародійства знаходиться у самісінькому центрі нашого міста і ніхто й не здогадується які знання там дають. Повертаємося до попереднього правила: поки не шукаєш – не знайдеш. 

Студентські роки були веселими й небезпечними водночас. Купа молодих людей, які ще не вміють контролювати свої здібності, це вам не жарти. Проте навчатись та опановувати свою родову силу мені було цікаво. 

Цікаво, аж до поки я не дізналася, що після випуску не буду вільною пташкою, а мушу відпрацювати на користь інституту п'ять років. Ось така плата за знання. 

– Дідько! Та що ж туди одягти! – розлютилася, вивалюючи на ліжко усі речі з шафи. 

Альберт говорив, що за мною приїдуть опів на дев'яту ранку. Зараз восьма і я ще голодна та не знаю що ж мені на себе натягнути. 

– Брючний костюм треба, – діловито підказала Торі.

– Де його взяти? – зітхнула, падаючи на купу з речами. – В мене крім джинсів та спортивок тільки сукня одненька є і та за знижкою купленааа.  

– Ото тобі й економія, - пирхнула Тортилья. – Казала вже давно, що час хоч трохи себе побалувати. Та хто ж мене слухає. 

– Я балувала… замовленнями їжі, – знов важко зітхнула, підіймаючись та споглядаючи весь цей ранковий безлад. – А костюми куди мені носити? У квітковий магазин? В піджаку букети не зручно певно крутити. 

– У кожної нормальної жінки має бути одяг “на вихід”, – бубоніла Торі, поки клала за щоку горішок. От хто точно без сніданку не лишиться. 

– А я не нормальна жінка. Відьма я. Ще мінімум на два роки відьма.

Ні. Я вже звикла до своїх здібностей і давно сприймаю їх як частину мене, проте мені хочеться звичайного життя. Після навчання у всіх нас є вибір – відпрацювати повинності й більше не користуватись своїми силами, або, як то кажуть, піти працювати за професією і просто не мати ніякого особистого життя. 

Моя бабуся обрала звичайне життя, а прабабуся присвятила себе відьомській справі. Мою маму родові сили минули. Зараз вибір за мною і так – я хочу бути просто жінкою. Та майже вся моя інститутська група вибрала відпрацювати повинності, бо сучасність затягує. В нашому світі магія це не дар, а скоріш тягар. 

Врешті-решт обираю першу ліпшу білу футболку без принтів та звичайні джинси під класику. Вибігаю до кухні, хапаю бутерброда і розумію, що часу на каву в мене немає. Тому дожовую вже у коридорчику, де спішно натягаю білі кросівки й пробігаюся по волоссю гребінцем. Ще раз дякую своїм генам за те, що воно в мене таке слухняне та вибігаю у під'їзд. 

Ліфт так і не працює, тому несуся сходами донизу, шкодуючи, що не маю здібностей до левітації. 

А під під'їздом мене зустрічають три шоковані місцеві бабці та припаркований розкішний блискучий автомобіль.

Проходжу повз сусідок, відчуваючи, як вони вішають на мене ярлик “ескортниця”, та швиденько застрибую на пасажирське сидіння. 

“Ну що, Ніна Курочака? Готуйся до пригод на своє симпатичне м'яке місце.” – приречено подумала я, поки мовчазний водій летів на шаленій швидкості до офісу Вереса.