Розділ 1

Як я обожнюю вечір робочого дня перед вихідними. А ще й коли цей вечір настільки приємний. 

Іду неспішно і втягую у себе природні парфуми весни. Сонце майже зайшло, розфарбувавши небо в рожеві відтінки. Мені так легко й спокійно на душі. 

Завтра вихідний, а отже я висплюся і потім в мене буде час на мої книжкові бажанки, далі обід з подругою і ще можливо навідаю рідних, а на вечір я вже придивилася собі романтичну комедію і певно ще роли замовлю. 

Обдумуючи своє найближче майбутнє, я йшла й сама собі всміхалася, не звертаючи уваги на перехожих. Все-таки як добре бути холостячкою. 

З останніх своїх стосунків я не вийшла, а виповзла і зараз в мене нарешті почався період суцільного кайфування від самотності. 

Забігла у магазинчик неподалік від дому, придбала там італійське напівсолодке та дорогого сиру до нього. Вдома у холодильнику ще сумувало дві котлетки, тож вечір в нас з ними буде пречудовий. 

Ліфт знову не працює, але настрій такий, що п'ять поверхів пролетіла пташкою.

Квартирка в мене двокімнатна і зі свіженьким ремонтом, дякуючи моєму колишньому. Хоч щось добре після себе лишив.

Кинувши пакет та свою сумку на кухні, відразу побігла до ванної кімнати. Це в мене вже такий ритуал – після роботи швиденько біжу під воду, щоб змити з себе усі погляди та важкий день. Заодно вирішую помити волосся, аби зранку вже не гратись з ним. Воно в мене доволі слухняне і навіть саме висихає, гладкими темними локонами. 

З ванни виходжу щаслива і пахуча. У домашньому рожевому халаті, пухнастих капцях та з рушником на голові відправляюся до кухні на довгоочікуване побачення з котлетками. Але напівдорозі мене зупиняє стук у двері. Мій дзвінок давно вже не працює. 

Завмираю, чомусь відчуваючи тривогу. Звикла довіряти своїй інтуїції й вже точно знаю, що за дверима на мене чекають проблеми. 

Витягую телефон з кишені та швиденько перевіряю чи немає пропущених від мого куратора з інституту, який періодично підкидає не дуже приємні, проте обов'язкові до виконання завдання.

Пропущених немає, а стукіт тим часом наростає. Так само як і моя тривога. 

Наближаюся до дверей, намагаючись гарячково пригадати з ким у мене є незакінчені справи у моєму другому… прихованому житті. 

Заглядаю крізь дверне вічко. В під'їзді стоїть сивуватий чоловік у сірому офісному костюмі та в круглих окулярах. В руках у нього чорна тека з документами. 

Сама себе не розумію. Відхиляюся від дверей, щоб зродити глибокий вдих і видих та зосередитись на своїх дивних відчуттях. За дверима ніби звичайний чоловік стоїть і ніяка загроза від нього не йде, але, закривши очі, мені стає нестерпно холодно, немов я сиджу у тазику з крижаною водою. 

Небезпека і проблеми від його приходу є, але загроза від нього не відчувається. Дивина.

Вирішую відкрити двері, щоб зрозуміти у чому справа.

– Ніна Курочка? – відразу ж запитує чоловік, коли я нарешті відчиняю йому. 

– Це я, – говорю тихо. 

– Я до вас від Владислава Вікторовича.

Він назвав ім'я мого куратора, але ж ніхто мене не попереджав, тому я махаю головою, ніби не розумію про що говорить цей чоловік. 

– Не знаю ніякого… – мене перебиває характерний звук сповіщення на телефон. 

Швидко його відкриваю:

“До тебе сьогодні прийде гість. Візьмешся за справу і я зарахую тобі рік повинностей.”

Повільно кладу телефон у кишеню, намагаючись впоратись з емоціями та не стрибати тут до самої стелі. 

Рік повинностей… Та яка б там не була справа, вона точно варта того.

– Проходьте, – всміхаюся чоловікові, запрошуючи його до квартири та закриваючи за ним двері. 

Ми сідаємо з ним на кухні, де перед цим я швиденько прибрала пакет зі столу. 

– Я вас уважно слухаю, – намагаюся не шкіритись від радості. 

Рік повинностей… Це ж просто неймовірна удача. Цілий рік спокійного людського життя. 

– Мене звати Альберт Родовський, я працюю у будівельній компанії Верес. Чули про таку?

– Про власника чула, – махнула я. – Мульти якийсь там мільярдер Герман Верес, найбажаніший молодий чоловік країни й так далі. По новинах ось тільки недавно бачила. 

Я коли готую, то телевізор на фоні вмикаю. Запам'ятала цього мільярдера, бо через нього в мене перша партія котлеток пригоріла. Хіба ж можна так? Вліпили його фейс на весь екран. А в мене є хобі – розглядати красиві обличчя. От і зависла, поки аж запах горілого не відчула. 

– Все вірно, – погодився цей Альберт, поважно киваючи. – І від завтра ви будете особистою відьмою цього мільярдера Германа Вереса. 

…

А може не такий вже той рік повинностей і страшний?