Розділ дев'ятий. Гертруда

В ту мить, коли Людвіг повідомив про наше з ним весілля, я спіймала себе на думці, що, здається, в мене буде на дві подруги менше. Принаймні, ті блискавки, що в мене поглядами метали Барбара та Іоганна, не свідчили ні про що хороше. Я ледь стрималась, щоб не активувати які-небудь захисні чари та прикритись від прокляття, яким в мене точно кинуть. Це ж треба, поганка така, посміла такого ідеального нареченого прямо з-під носа утягти! Як я взагалі могла так з ними вчинити?

Захотілось розсміятись, але я швидко закусила губу, не дозволяючи ані звуку зірватись з моїх вуст. Не вистачало лишень, щоб любі подружки до кінця життя нагадували мені про те, з якою неповагою я поставилась до їх сердечних поривів! Але це ж треба, як вони дивляться на Людвіга! Мого Людвіга! Могли б – з'їли б!

В якусь мить я навіть зраділа, що виходжу за нього заміж. Якби мене прив'язало до нього, як до істинної пари, а він просто лишався моїм сусідом, що б я тоді робила? Я б дивилась на нього і згорала від ревнощів, спостерігаючи за тим, як мої "подруги" крутяться перед ним і намагаються показати, які вони привабливі та унікальні!

На щастя, продовжити роздуми я не встигла – вчасно прибув відьмак-наглядач. Досить привабливий, хоча аж надто солодкий. Щось в ньому було не так, але я не могла розуміти, що саме. Та й магічний фон ледь помітно, але змінився, наче він активував закляття, про існування якого я навіть не здогадувалась. Чари обплітали його, і, хоча джерело було мені невідомим, я все одно з великою цікавістю дивилась на Хогберга. Відчула, що магія досягнула своєї критичної межі і ось-ось рване…

Рванула.

Крісло піднялось на ніжках, наче дикий звір, все затрусилось в спробі стряхнути з себе непотрібну ношу, брикнуло і з силою швиргонуло нашого наглядача на стіл. Я ледь встигнула змахнути руками, щоб тарілки з їжею розлетілись в сторони – шкода ж продукти! Мало того, що він вирішив зіпсувати мені свято, нехай і не надто натуральне, та ще й хоче перепсувати страви, приготовані для гостей? Може навіть не сподіватись на те, що йому це вдасться!

Хогберг зупинився десь посередині столу. Іоганна навіть з інтересом поглядала на нього, вивчаючи поглядом одну дуже помітку частину тіла, що зараз стирчала до голови – зад, якщо бути точною. Хтось з сусідів-чаклунів, явно не оцінивши появу чужинця, теж зацікавився і, певне, щоб перевірити на справжність, ткнув виделкою.

Казимир спробував було піднятись, але безуспішно. Крісло, що так і не пробачило таке нахабне над ним знущання, присіло на своїх дерев'яних ніжках, а потім випрямилось і підскочило, як на пружинках, влітаючи на стіл.

П'ятою точкою відчуваючи небезпеку, що насувалась, Казимир спробував хоча б відповзти в сторону, але не встиг. Крісло успішно піймало його за штанину, буквально прибивши до столу, а потім задумливо зупинилось, явно вирішуючи, як би то помститись.

- Ей! – не втрималась Барбара. – Що тут відбувається?

- Зупиніть це! – обурився Хогберг. – Негайно!

Він спробував швирнути в крісло закляттям, але безуспішно. У предмета меблів загорілась оббивка, але чорний магічний дим за кілька секунд загасив все, лишивши як нагадування лише неприємний запах паленого. Але те, наскільки розізлилось крісло, було просто не передати!

Воно видало звук, що більше нагадував рев, і стрімко розвернулось. Задні ніжки з такою силою штовхнули Хогберга під одне місце, що той долетів аж до кінця столу і нарешті впав на підлогу. Крісло ж шукало наступну жертву. Воно повернулось до мене, смиконуло ніжками в повітрі, але, вочевидь, вирішило, що я не підійду. Це відіб'юся!

Повернулось до Людвіга. Заворушилось активніше, підібралось до нього, але в останню мить, варто було каркнути Берті, притихло, наче впізнало.

Невже… Невже це дух маркграфа фон Ройсса? Говорили, що при житті мій любий татусь був не найкращим з людей. Це не означало, що його треба було палити, але чаклуни часто віддавали частинку себе улюбленим предметам. Я майже не сідала в крісло, від якого так і віяло пам'яттю про покійника, і Людвіг також спокійно відреагував на те, що йому ніхто не пропонував місце хазяїна. А Казимир, чужинець, що ще й збирався відбирати маєток у законних господарів, встав на нього ногами!

Всі ті три грами симпатії, що ще були в мене по відношенню до незнайомця, успішно розтанули в повітрі, не лишивши ні сліду власного існування.

Крісло нарешті визначилось з жертвою. Цокаючи ніжками по столу, воно повернулось до Барбари, що дуже невчасно підвернулась йому під підлокітник – на щастя, руки крісло ще не відростило!

- Ой матінко! – охнула вона, коли чорний туман відірвався від сидіння і потягся до жінки. – Ой, небеса всесильні! Ой, Людвіг!

І кинулась в обійми останнього, чомусь проігнорувавши і мамочку, що сиділа трошки далі, по ту сторону столу, і всесильні небеса, до яких могла б дострибнути, осідлавши улюблену мітлу.

Ну якщо цей паскудний чаклун після того, як так мене цілував, рятуватиме Барбару шляхом обіймів, я його…

Але ні, ймовірно, Людвіг приблизно уявляв собі, як то виглядатиме збоку і які в його геройства можуть бути наслідки. Тому, замість того, щоб рятувати Барбару, він лише суворо відсунув її вбік.

- Всі назад! – велів чоловік тоном, що не знав заперечень. – Швидко! Не змушуйте мене повторювати двічі!

Ніхто й не збирався – всі без винятку бажали взагалі якомога швидше втекти зі свята. Іоганна, що розповідала мені таємничі історії про те, як вона вбила чотирьої інквізиторів, рятуючи своє життя, вилетіла з зали першою, забувши і подругу, і всіх родичів, що також тут були. Барбара в пориві кохання спробувала востаннє притиснутись до Людвіга, але, вирішивши, що то нині невчасно, піддалась паніці і кинулась геть.