Розділ восьмий. Людвіг

Перед очима стояла картина, як вона відчайдушно кривилась від страху та огиди. Відьма дивилась на мене повними жаху очима, буквально тремтіла від ненависті до мене. І через це було в два рази більш соромно за ті почуття, що в ту мить відчував по відношенню до неї я, здається, навіть не розуміючи, що це може бути геть не взаємним.

Ненавидіти інквізиторів, якщо чесно, дуже просто. Я теж їх ненавидів. Та всім серцем! Вони ледь не відібрали в мене маму, батько сам себе довів до такого стану, що йому лишалось або померти, або потягти на той світ всіх, загинувши на вогнищі.

Куди складніше було самому лишатись одним з інквізиції, не погасивши навіть в своєму серці цю відчайдушну відразу до всіх інквізиторів. Кожного разу, згадуючи про власну професію, я подумки здригався від відрази, від якої зводило все тіло. За два роки спогади трохи згасли, і я вже майже заспокоївся, але Гертруда розбудила в мені старі почуття…

- Гей! – її  голос, дзвінкий, красивий і такий ніжний, змусив мене здригнутись. – Ти там заснув, чи що? Нам треба виходити до гостей! А ти стоїш та дивишся в одну точку!

Я повернувся до Гертруди. Вона стояла зовсім поряд і повною відрази геть не виглядала, так що я впевнено мотнув головою, відганяючи куди подалі дурні думки про те, що досі їй огидний. Був би огидний, не цілувала б так! Та й я, власне кажучи, давно не хлопчик, щоб дозволити таким дурницям встати на шляху нашої спільної справи.

- Ти права, - посміхнувся я. – Пора нам йти до гостей. А то вони вже точно не розуміють, для чого ми їх зібрали.

З дверного отвору було добре видно те, в що вони перетворили нашу обідню залу. Закляття оплели рами вікон, прикрашаючи їх зеленим листям та весняними квітами, прості дерев'яні стільці тепер теж були всі в чаклунських рослинах. В залі були чудові аромати, що не лишали і сліду від затхлості, яку приносила магія покійного маркграфа. Ми з Гертрудою непогано потрудились, і тепер в залі дайсно наче повинне було відбутись свято.

Місце в центрі стола все ще символічно пустувало. Ми лишили там крісло, яке одного разу повинно було змінитись невеликим диванчиком або, можливо, двома спареними місцями для чоловіка та дружини. Поки що ж ми обидва збирались зайняти місце майже в центрі, але все одно не во главі стола, наче на власному святі були гостями.

Що ж, можна сказати, так і є. Тільки коли ми нарешті одружимось, зможемо поводити себе як справжні господарі. А поки що – займаємо друге місце та схиляємось перед чоловіком, якого вже й в живих-то нема. І магія цього місця буде проти, якщо туди хтось всядеться. Якщо ще я чи Гера – то нормально, звісно, а як хтось сторонній, то можу собі уявити, що на нього чекатиме!

- Ти так швидко зібрала людей, - протягнув я. – Є досвід?

З присутніх я знав хіба що Барбару та Іоганну, дякуючи яким і потрапив, власне кажучи, в дім власної далекої родички, тепер вже нареченої. Решта жінок та чоловіків були мені незнайомі і, швидше за все, належали до відьомської общини.

- Одне закляття – і все готово, - фиркнула Гертруда. – Що ж тут робити… Проте, я й забула. Інквізитори ж досі використовують голубів! Дуже шкода, що Берті довелось терпіти цих дурників.

Я посміхнувся, анітрохи не розізлившись у відповідь на її слова. Гера, звісно, намагалась вколоти якомога болючіше, але насправді вона правильно описала реакцію Берти. Та терпіти не могла голубів і завжди просила в мене дозволю їх клювати.

В цьому плані я точно не був надто суворим, тому поштові пташки часто страждали від мого ворона-фенікса.

Берта та Зігфрід, до речі, вже займали свої місця, влаштувавшись на спинках стільців, що призначались для нас. Інші відьмаки та відьми – а тут всі були представниками магічної братії, - теж прийшли до нас з фаміліарами. В когось були птахи, хоч і більш звичайні, хтось прийшов з котами, виявилось тут кілька щурів, одна жаба та польова миша, крихітна та ляклива, тому постійно ховалась в господині за пазухою.

Знайомі вже мені Барбара та Іоганна були володарками фамільярів-пташок. І обидві – то ж треба, який збіг! – в супутники життя обрали собі голубів.

Наче спеціально, щоб моїй Берті було веселіше, і вона ледь стримувала себе, аби кого не заклювати! Ці поштові птахи і так дратували бідолашку, а тут ще й розмовляли гидкими людськими голосами і не виговорювали навіть половину звуків алфавіту!

- Ну що, фрейлейн Аденауер, - протягнув я, подаючи Гері руку, - пішли, розкажемо, що за привід був зібрати їх тут?

- Пішли, - скривилась Гера. – Порадуємо народ.

Не можна було сказати, що вона аж надто сильно хотіла розповісти про те, що збирається за мене заміж, але й не пручалась, розуміла, наскільки важливо встигнути зробити це швидше. Щоб наглядачу, коли він там прибуде, вже можна було сказати, що ми таки наречені.

Вирішивши більше не тягнути, Гертруда без усіляких обурень вложила свою долоню в мою, як і треба було по традиціям, і ми впевнено рушили до обідньої зали.

Зупинитись довелось вже через три кроки; в метрі від столу я раптом зрозумів, що йти до його голови і там виходити з-за спинки головного крісла буде не найкращою ідеєю. Гертруда помітила те ж саме, що й я, але, помітивши те ж, що і я, рішуче зупинилась і уважно оглянула всіх присутніх.

- Доброго дня! – привітав я людей, взявши ініціативу в свої руки. – Ми з Гертрудою не думали, що доведеться оголошувати цю новину так швидко, але, так як вже всі зібрались і поки що готові нас слухати… Ми з фрейлейн Аденауер, - я заговорив швидше, наче хвилюючись, що в останню секунду мені щось завадить, - збираємось одружитись.