Розділ сьомий. Гертруда

Я прокинулась з думкою про те, що більше всього на світі хочу втекти. Чесно, це буде просто жахливо! Я навіть в найгіршому сні не уявляла, що одного разу буду виходити заміж за власного інквізитора. І що добровільно згоджусь на це. Чим я взагалі думала?!

Проте, треба було дивитись правді у вічі: головою. Відмовитись – точно не той варіант, що був би підходящим в нашій ситуації. Я прекрасно розуміла, що той наглядач, яким би він не був, просто так нас у спокої не лишить. Або попросить хабар, який йому ніхто хоча б з розумінь безпеки давати не буде, або спостерігатиме за кожним кроком.

Мені не подобався жоден з варіантів.

- Ну чого ти така сумна? – долетів до мене скрипучий голос вірного фамільяра. – Чого кривиш губи? Радіти треба! Твоя істинна пара кличе тебе заміж!

- Це не смішно, - скривилась я. – Зіггі, геть не смішно.

- А хто сміється? – здивувався Зігфрід. – Моя прекрасна Геро, я просто намагаюсь підбадьорити тебе! Ну, давай разом розглядатимемо плюси ситуації… По-перше, ти не станеш старою дівою!

Не можна сказати, що мені це загрожувало – врешті решт, навіть самі самотні відьми бувають куди щасливішими, ніж давно заміжні необдаровані жінки, а з терміном «стара діва» в мене асоціювалась саме незасна самотня жінка. Але я вирішила просто не сперечатись з цим аргументом Зігфріда.

Він точно витратив дуже багато часу, щоб його вигадати.

- Припустимо, я рада – я не стала старою дівою. Які ще аргументи?

- Ти вийдеш заміж за судженого, - тим самим веселим тоном продовжив Зігфрід. – Отже, точно кохатимеш свого молодого чоловіка!

От що молодого, то точно. Людвігу не більше тридцяти. Перспектива вийти заміж за сторічного мага мене геть не радувала, навіть якби він виглядав так само, як Людвіг, адже різниця в віці, ще й така солідна, обов’язково дала б про себе знати. А так, принаймні, я буду впевнена, що цей інквізитор розуміє, про що я кажу.

Але кохати? Істинна пара – це не кохання. Це постійна зваба! Можна насолоджуватись цим зв’язком, але при цьому любити когось іншого! Можна кохати і судженого, але так само швидко перегоріти, як це сталось у моєї бабусі.

Можна, звісно, закохатись і провести все життя разом і щасливо. А якщо ви будете істинною парою один для одного, то ще краще! Адже тоді чоловіка та жінку буде зв’язувати нитка чаклунського зв’язку, яку ніхто не розірве. Вони без пам’яті закохуються один в одного, і діти в них народжуються найсильніші і найкрасивіші.

Але нам з Людвігом то навряд чи світило.

- От тільки не треба розповідати мені про кохання, - закотила очі я. – Ще плюси будуть?

Вже помітивши, як Зіг впевнено розпушив хвіст, я зрозуміла, про що він зараз мені скаже.

- Ну звісно, - заявив він. – Адже я нарешті буду щасливим в союзі з прекрасною Бертою!

Я ледь позбулась бажання кинути чимось в свого фамільяра. Який все ж таки егоїст! Розпушив свій золотистий хвіст і поспішає довести, що Людвіг – просто чоловік мрії. І все заради чого? Щоб йому дозволили проводити більше часу з якоюсь вороною? Ну добре, з вороном! Просто чудово, логіка на вищому рівні!

Проте, я таки погодилась на заміжжя. Навіть якщо фіктивне. Втрачати майно, що належить мені по праву – це занадто. І якби ж його відбирав Людвіг, то ні, держава, яка в житті цьому дала мені тільки опалення в вигляді досить великого вогнища під ногами, тепер лізе своїми брудними лапами в моє життя і хоче все зіпсувати. Забрати все, що лишив батько!

Наскільки б було простіше, якби я нічого не відчувала до Людвіга! Якби мене не тягло до нього, як до істинної пари! Магія, що зв’язувала нас, була куди сильніше, ніж сила волі будь-якої, навіть дуже сильної відьми або чаклуна. Але навряд чи Людвігом рухає щось більше, ніж елементарне бажання чоловіка знайти собі гарненьку коханку на кілька ночей, а на додачу до неї ще й гору грошей.

Нехай навіть не сподівається, що він зможе нав’язати мені свої патріархальні погляди! Ось знайду спосіб позбутись тяги до нього, випалю все, що пов’язує нас, як істинну пару, і тоді він в мене затанцює!

Ймовірно, я вдягалась настільки зосереджено, що навіть Зігфрід, зайнятий своїми мріями про Берту, звільнив на мене увагу. Він влаштувався на краєчку ліжка, розтягнувся на ньому, як дохлий, і поцікавився:

- І що за підступ задумала моя люба?

- Який підступ? – зобразила я подив. – Не розумію, про що ти!

- Все ти прекрасно розумієш, любонько, - пробурмотів Зіг. – Знаєш, про що я говорю! Певне, твоя чудова голівонька вже придумує ідею, як розбігтись зі своїм нареченим, порушити природну течію твоєї долі і все таке… Так от знай, що я не дам цьому трапитись!

Я закотила очі. Ну звісно, в самий останній момент Зігфрід спалить той артефакт чи те зілля, яким я захочу скористатись, своїм вогнем, принесе себе в жертву, на кілька хвилин забувши, що фенікси в вогні не горять, а потім буде розповідати, що врятував наш шлюб.

Нічого в нього не вийде! Хай навіть не мріє!

- Не треба підозрювати мене в тому, чого я не робила, - посміхнулась я, зробивши відмітку, що мій дорогоцінний фаміліар – не найкращий помічник в підступній справі зруйнування зв’язку істинної пари. – І взагалі, піду я. Сніданок приготую, порадую женишка…