Розділ шостий. Людвіг

Маєток маркграфа фон Ройсса не вражав внутрішнім убранством або розкішною архітектурою. Це місце призначалось не для того, щоб армія ворога, вразившись красою, вирішила штурмувати ласкавіше, а просто щоб пожити. Маркграф, як було мені відомо, любив насолоджуватись кожним своїм днем і наповнював власне буття багатьма деталями, трохи… Трохи незвичними для звичайних людей. Так чи інакше, а варто було лише звернути в один з бічних коридорів, що, наче кровоносна система, пронизували маєток, і я тієї ж миті відчув гіркуватий присмак його магії.

Сумнівів в тому, що чаклувала не Гертруда, в мене не було. Магія, щедро розсипана фон Ройссом, була чоловічою і заточеною винятково під його потребі. Певне, не просто так ходили чутки, що, опинившись в домі маркграфа, жодна дівчина не могла йому відмовити. Зачаровані чаклунською силою, дівчата самі йшли в широко розкриті обійми фон Ройсса, і тільки потім, покидаючи його володіння, розуміли, що наробили.

Я посміхнувся. Так, непоганий спадок дістався Гертруді, але як він потребував очищення!

Правда, дівчина зробила все, що могла. В обжитих нею кімнатах тепер було затишно, і Гертруда поступово, міліметр за міліметром звільняла від чар маркграфа маєток, що тепер належав їй.

- І тобі не набридло? – проскрипіла над вухом Берта. – Ходиш і ходиш! Вона тобі ще ні так, ні ні не сказала, вилетиш з цього маєтку, що аж засвистить за тобою.

- Не вилечу, - осміхнувся я. – Погодиться вона.

- І чого б то ти був таким впевненим?

- Вона ж не дурна, - знизав плечима я. – Стільки всього вклала. Звичайно, коли вона повернеться додому, зрозуміє, як дорого їй це місце обійшлось. Не відмовляються відьми просто так, клацнувши пальцями, від свого дому.

- Багато ти знаєш!

- Ото вже більше за тебе.

Злукавив насправді, Берта-то прожила куди довше за мене, але вона чомусь не посміла сперечатись. Лише дзьобом клацнула і незадоволено відвернулась, всім своїм виглядом демонструючи, що надзвичайно обурена моєю похабною поведінкою.

Я посміхнувся. В тому, що мій фамільяр пробачить мене вже через кілька секунд, не було і сумніву, а ось довга відсутність господарки маєтку, якщо чесно, насторожувала.

Звичайно, я дізнавався про неї. Лише останній ідіот прийшов би до майже незнайомої дівчини, з якою стикався лише тоді, коли намагався її спалити, і навіть не поцікавився, чи вона самотня, чи вже давно заміжня. Але фрейлейн Гертруда Аденауер, заявив мені ожин дуже цікавий бюргер з сусіднього містечка, сьомого числа двері не відкриває, а п’ятьох наречених в інші дні зі сходів спустила, пальцями клацнувши, а взагалі, самотня вона! І пташка в неї є, палахкотлива, певне, зачарований відьмою наречений.

Ну звичайно. Поки всі ці пліткарі вимовлять слово «фамільяр», в них і язик заплететься, а обізвати його судженим – простіше простого. Ну, а що та пташка більше на півня звичайного схожа, так а навіщо народу фантазія? Додумають!

Мені ж було чудово відомо: відьми старше двадцяти, особливо ще цнотливі, отримують у спадок від старшого покоління дату, коли судженого зустрінуть. Певне, нагадали Гертруді, що її істинна пара знайдеться якогось сьомого числа одного з місяців.

Я ще тоді подумав, якщо відкриє, то вона моя доля.

Не прогадав.

Берта завозилась на плечі, і я теж насторожився. Поруч потягнуло магією, яскравою, куди світлішою, чим загальний фон. Повернулась-таки… Цікаво, одна, чи таки привела «судженого» в вигляді якогось дурня з сусіднього села?

Я, вирішивши не тягнути, впевнено рушив в обідній зал, сподіваючись, що телепортація приведе Геру саме туди. Цікаво було побачити її першу реакцію. Вона ж зрозуміла, що я чаклун?

Якщо не дурна, зрозуміла.

Хотілось би вірити, що не дурна. Я ледь уявляв собі, як можна все життя прожити з дурною жінкою. Про що з нею говорити?

Згадались чомусь слова маркграфа…

- З жінкою не говорять, - перекривив я, прискорюючи крок. – Жінку…

- І що ж ти хочеш робити з жінкою?

Я стрімко оглянувся.

Гертруда стояла в мене за спиною, наче вискочила з якого-небудь коридору. Зла, як сто інквізиторів, у яких з-під носа забрали відьму, вона дивилась на мене так, наче збиралась проявити всі свої бойові вміння. Але нападати, тим не менш, не поспішала. Згадала про те, що в світі є такі поняття, як обережність та обачність.

Ні, таку не можна втратити!

- Заміж кликати збираюсь. Тебе, - легко відповів я, вирішивши, що версія маркграфа про жінок точно не для вух Гертруди. – Так що, відьма, ти визначилась нарешті? Підеш заміж?

- Обов’язково, - пообіцяла вона, але якось так, що мені геть в це не повірилось. – Але тільки після того, як ти, інквізиторе, розповіси мені про свій дар. І якої відьми ти крав силу?

Подумавши секунду-другу, свій сміх я вирішив лишити при собі. А то жінки, що вірять в такі плітки і стереотипи, небезпечні.

Можливо, Гертруда не настільки вже й розумна, як мені хотілось би вірити. Шкода! Такий потенціал! Фігурка, личко…

І така смачна, солодка магія.

- Її звали Магдалена, - повідомив я таємничим голосом. – Магдалена Блау. Вона була дуже гарною жінкою, і пройти повз неї, не закохавшись, було неможливо. Зустріч з чоловіком з роду фон Ройсс видалась їй за щастя, адже фрейлейн Блау не була ні дворянкою, ні навіть багачкою. Про аристократію і не мріяла. Сільська дівчина, вона все своє життя провела в лісі, збирала трави і варила зілля. Звісно, на неї поглядала інквізиція, але, оскільки Магдалена не проявляла свою магію занадто явно, її не чіпали, не відправляли на вогнище….