Розділ третій. Гертруда

Інквізитор, щоб йому провалитись, влаштувався в гостьовій спальні. Нахабства лізти в мою йому все ж не вистачило, хоча ті голодні погляди, що кидав періодично на мене Людвіг, попереджали: фіктивна дружина йому не треба. Справжню хоча.

А більше всього дратувало те, що мені жахливо хотілось відповісти взаємністю! Посміхнутись йому, перехопити цей погляд, підморгнути… Можливо, навіть підійти ближче та поцілувати. Істинна пара ж!

І всю ніч – а як же інакше? – снились поцілунки проклятущого інквізитора. Діти снились. Весілля. Та гидка відьминська сутність, для якої і треба була істинна пара, насолоджувалась перспективою заміжжя.

І, здавалося б, що може бути легше? Просто сказати йому "так"… І чекати, поки інквізитор обкраде мене до нитки і кудись злиняє…

Я сердито перевернулась на бік і натягнула подушку на голову, сподіваючись, що нарешті зможу забутись спокійним, без всяких сновидінь сном.

Ага, якби ж то! Зверху на подушку в ту ж мить влаштувалось щось тяжке, і я проти волі завозилась, намагаючись хоча б рукою змахнути перешкоду.

- Ай! – вигукнула тут же, обсмикуючи руку. – Зігфрід! Я скільки разів тобі говорила, щоб ти не сідав мені на подушку, запаливши пір'я! Ти, гад проклятий!

- Я не гад, - тут же відповів Зігфрід. – Між іншим, я – твій фамільяр. Фенікс! І маю повне право приймати участь в твоєму особистому житті.

- Відстань.

- А в твого інквізитора є ворон!

- Відстань, - повторила я, намагаючись повернути подушку, яку в мене нахабно відібрали.

- Між іншим, це дівчинка!

- Ворон – дівчинка? – зацікавилась я, мимоволі підіймаючись.

Здається, Зіг прийшов в захват вже від того, що йому вдалось мене зацікавити. Принаймні, він з величезним задоволенням влаштувався поруч зі мною на матраці і подивився на мене, ледь схиливши голову набік. Вигляд у фамільяра був задоволений.

- Вона сьогодні прилетіла, - повідомив мені фенікс.

- Ворона ця?

- Вона не ворона! Вона – ворон! – запротестував Зіг. – Ну як ти не розумієш! Це ж зовсім інша птаха! І взагалі, вона така гарна… Це блискуче чорне пір'я… Вона сказала мені, що служить роду фон Ройсс вже багато-багато років. Як я – роду Аденауер. Ворон-фамільяр! То просто чудово!

Я сіла на ліжку і зацікавлено подивилась на Зіга. Виглядав він якось підозріло. Так пір'я сяє, наче…

- Ти згорів! – заявила я.

- Ну що ти…

- Ти лазив облізлою куркою зі мною стільки років, щоб згоріти задля якоїсь там… ворони?! – обурилась я. – Та ти стільки мене соромив, щоб заради родової пташки фон Ройссів влаштувати таку виставу! Ти! Паршива перната скотина! І взагалі, чому це в Людвіга має бути фамільяр?

- Берта…

- Яка Берта?

- Її звати Берта, - неохоче пояснив мені Зігфрід – Так от, Берта сказала мені, що вона прилетіла до справжнього нащадка роду фон Ройсс. Раніше вона вірою і правдою служила твоєму батькові, але, оскільки місце твого фамільяра зайняв я, вона вибрала Людвіга. Їй здалось, що він – підходящий кандидат. І вона просто в захваті, що тепер ви одружитесь! І їй не доведеться шкодувати, що вона не може за тобою приглянути! Ми з нею будемо працювати разом і будемо стояти на тому, щоб ви одружились!

Я підозріло покосилась на Зігфріда. Одружились? Ця пташка що, випадково з пір'ям ще й мізки собі спалила?! Тому що те, що він зараз несе, більше схоже на записки ненормального, ніж на здорову мову фамільяра! І взагалі, всі нормальні фамільяри – то голос розуму, вони завжди допомагають своїм підопічним і направляють їх на шлях істинний. Мій Зігфрід, здається, не те що направити когось кудись, він з собою справитись не здатен.

Мерзотна плішива пташка!

- Я йому скажу, - твердо вирішила я, - скажу, щоб він йшов геть з мого дому, інакше прокляну його… А коли цей наглядач державний прибуде, якось з ним сама розберусь.

- І ти зможеш сказати йому це в очі? – тут же поцікавився Зігфрід. – От прямо так? Серйозно?

Я насупилась. Ну, так, сказати своїй істинній парі, що я його в очі бачити не хочу і нехай забирається з мого дому, буде не так просто. Я взагалі можу замовкнути посеред слова, а потім кинутись в його широко розкриті обійми з надією, що мене зараз поцілують. А цього робити мені геть не хотілось. Якось справжній відьмі не личить здаватись на волю почуттів, в які вона навіть не вірить. Та й взагалі…

- Ти б проявила себе, як гарна наречена, - тут же зачастив Зігфрід, скориставшись моїм мовчанням і тим, що я наче як була не в настрої для суперечки. – Пішла б сніданок приготувала! Порадувала б свого нареченого смачною їжею!

- Смачною їжею? – вигнула брови я. – Що ж… Є в мене одна ідейка.

І я рішуче вилізла з ліжка.

Зігфрід, влаштувавшись на спинці стільця, спостерігав за мною аж занадто підозріло. Судячи з усього, йому геть не подобалась моя реакція. Ми з Зігом були знайомі, здається, всі мої неповні двадцять п'ять років, і він чудово знав, як я виглядаю, коли задумала щось проти правил. Напевне, якось так, як зараз, тому що фенікс розпушив пір'я і насторожено спостерігав за кожним моїм рухом, явно сподіваючись помітити, коли я раптом спробую зробити щось дурне та непоправне.