Розділ перший. Гертруда

Ось вже хвилин двадцять як я намагалась зосередитись на невеликому каталозі для відьом, що лежав на столі. Набір, іменований "мінімальним", коштував як два доходи за місяць, і я навіть не сумнівалась в тому, що не зможу собі його дозволити, але вперто не зводила погляду з картинки, намагаючись хоч якось відволіктись від гучного стуку в двері. Ну ні! Сьогодні я сиджу під замком. Ніяких клієнтів. Ніяких чоловіків. Нічого!

- Нам скоро двері виб'ють, якщо ти не відкриєш, - задзвеніло в мене прямо над вухом, і я здригнулась, ледь не злетівши зі стільця.

Ну, як ніяких чоловіків. Якщо вважати мого фенікса чоловіком – а він точно не дівчина, - то як мінімум один представник "сильної статі" в мене в домі є. Але ми й знайомі невідомо скільки років, а ще він – пташка. Абсолютно точно пташка, без всяких "але" і перетворень в щось людиноподібне.

- Нічого, ціліше будемо, - твердо заявила я. – Минулого разу, коли до мене в будинок так проривались, це була інквізиція, і зустріч з ними мені не сподобалась. І взагалі, Зігфрід!

- Інквізицію вже заборонили, - нагадав фенікс, влаштовуючись на столі. – А від безкінечного стукоту в мене голова болить.

Я закотила очі. Голова в нього болить. От нехай сам і відкриває ті двері, він ж розмовляє, проблем не має бути.

- Ну чого ти боїшся? – не вгавав Зігфрід. – Це всього лиш двері. За ними нічого поганого нема. Світ такий прекрасний! Він повен щастя та гарних людей…

- А ще – інквізиторів і іншої гидоти, - скривилась я. – Ну ні, спасибі.

- Герушка…

- Для тебе – Гертруда, і ніяких скорочень, - відрізала я. – І взагалі, згадай, з ким говориш! Зі спадкоємицею великого роду Аденауер!

Сказала – і сама ледь стрималась, щоб не скривитись від роздратування. Великий рід, аякже… Був великим років так сто-двісті тому, до того, як останні кілька поколінь профукали все, що могли. Особливо моя люба матуся, що спочатку незрозуміло від кого народила дітей, а потім і взагалі втекла з черговим коханцем.

З усіх внуків бабуся любила лиш мене. І я не сумнівалась: справа не в тому, що я старша онучка, і саме мені бабуся передала свій дар. Ні! Просто в своїй далекій молодості мама була дуже гарною, хоча при цьому ще й дуже дурною і бездарною в плані магії, і якимось чином зуміла привабити маркграфа фон Ройсса. Фон Ройсс в ті часи також не був старим, йому не виповнилось і тридцяти, виглядав він досить привабливо і, що саме головне, старанно приховував свій дар від святої інквізиції.

А магії в ньому було немало.

Тим не менш, спадкоємицею роду фон Ройсс мені стати не судилось. Мама за таточка заміж не вийшла, а народила і, лишивши дитину, кинулась шукати кращого життя в обіймах когось гіршого. Маркграф віддав мене бабусі, звелів приховувати мій відьомський дар і регулярно дарував гроші рівно до того моменту, поки його успішно не спалили на вогнищі за те, що не відрікся від дару. Будинок його повинен був успадкувати якийсь семиюрідний племінник, десята вода на киселі, і якби не громадянський переворот в країні, то плакали б і дім, і спадок, і багато всього іншого. І я б плакала.

На вогнищі.

- Твій батько загинув від вогню інквізиції! – гордо заявив Зігфрід, червоноперий фенікс, наш спадковий фімільяр, що втік від моєї матері і вирішив, що поруч зі мною йому саме місце. – Твоя бабуся все життя ховалась. Великі предки з роду Аденауер боролись за право магії правити! А ти кожен сьомий день місяця ховаєшся в будинку, як та ляклива ідіотка, і боїшся відчинити двері!

- Дозволь нагадати, що я теж бувала на вогнищі, - скривилась я. – І то не найкращий спогад мого життя.

- Але ж ти не згоріла!

 Тому що в нас в країні влада змінилась! – вигукнула я. – А ще б півгодинки, і згоріла б!

Ось вже два роки як магія в Відамі була легалізована. Всім, хто зареєстрував свою діяльність, пропонували соціальний пакет та всі зручності, а за допомогу державі могли навіть підкинути кілька клієнтів або підтримати, коли всі довкола здорові і відьма не треба. Курси підвищення кваліфікації, майстри з сусіднього Амьєна…

Власне кажучи, цей сусідній Амьєн нас і завоював. Попередню династію, що намагалась знищити магію на території Відама, кудись поділи – їх доля досі була невідома,  - а ми, відьми та чаклуни, стали тепер шанованими людьми. До того ж двісті років доводилось ховатися.

- Ну ти ж не інквізиції боїшся, - проворкував Зігфрід, намагаючись зручніше влаштуватись в мене на руці. – Ти що, кожного сьомого дня місяця будеш тепер від людей ховатись? Але ж так не можна, Герушко!

В двері забарабанили з такою силою, що я аж втягнула голову в плечі. Все б нічого, але якщо я чула стук в двері родового маєтку, знаходячись на два поверхи вище від тих триклятих дверей, то комусь ну вже дуже хочеться потрапити в мій будинок. І хто б то міг бути? Що, знов якийсь троль заблукав? Чи орк?

- В нас в селищі одні відьми, - продовжив Зігфрід. – Ну чого ти боїшся?

І правда, чого я боюсь? Бабуся нагадала мені, що я зустріну свого судженого на двадцять п'ятому році життя, сьомого числа, але місяць я так і не роздивилась. Говорила вона, що то буде істинна пара, і я одразу зрозумію, що це він, коли побачу свого обранця. Навіть сумніватись не варто! А я і не сумнівалась. Бабуся так дідуся зустріла.