8 (4)

Я витріщилась на Анрі, мов на божевільного.

– Що зробити? – уточнила я у нього. – Це ж скелет. І я геть не вмію вдихати силу. Я взагалі нічого не вмію, ледь-ледь користуюсь своїм даром! Стихійно!

– Тебе ж чомусь навчали у леді Веспер.

– Не тому, як впоратися зі скелетом! Ми використовували кілька простих побутових заклинань, могли тренувати елементарні силові імпульси, щоб геть не видаватися нездарами, бо… бо клієнтам іноді подобається, коли дівчина може проявити себе якось цікаво, – було неприємно про це згадувати, і я зціпила зуби, ледь змусивши себе договорити. Коли злість трохи відступила, продовжила: – Ні з якими скелетами жодна з нас не практикувалась, і я теж!

– Це нескладно. Просто мертві зазвичай дуже гарно всотують енергію, – хлопець підштовхнув мене до столу. – Давай. Він уже зачарований, як слід, тобі доведеться лише трішечки підгодувати його своєю енергією. Це нестрашно.

У нас з Анрі, вочевидь, були трохи різні погляди на те, що таке нестрашно. Я сердито зиркнула на нього з-під лоба, але піддалась і спробувала використати магію.

Спочатку не виходило нічого. Сила продовжувала кипіти в мені, всередині розповзався жахливий холод, я відчайдушно тремтіла, але намагалась ігнорувати це. Потім нарешті магія потекла по моїх пальцях, я штовхнула її в скелет…

Порив вітру шарпонув руки-ноги нещасного. Кілька ребер випало з грудної клітини і випало на підлогу. Зате я тепер почувалась просто чудово. Холод зник, прийшла приємна втома.

– Навіжена! – пролунало обурене. – Хіба ж так можна? Ніби я бездушний!

– О, Пресвітлий, – простогнала я, зрозумівши, що це говорить скелет. – Вибачте.

– Нічого страшного, – Анрі махнув рукою, і ребра повернулась на місце. – Все. Заберися геть. Експерименти будемо проводити потім… Кіро, твоя магія таки непогано поєднується з моєю! Просто направляти, як слід, ти її не вмієш. Поснідаємо і розпочнемо наше перше заняття?

– Я сподіваюсь, снідати ми будемо чимось нормальним? – напружено поцікавилась я, не наважуючись сказати, що і до навчання геть не готова.

Ні, відмовлятись від наставництва точно не варто. Я повинна навчитися себе захищати, якщо не хочу раз за разом потрапляти у халепу.

– У мене тут десь було трохи солонини… – роззирнувся Анрі. – Але, якщо хочеш чогось суттєвішого, може, зазирни до Марі? І заодно принеси мені щось!

Просити мене двічі збігати по їжу не довелось. Та й, сказати чесно, я не хотіла надовго затримуватися в лабораторії, дарма, що навчатись таки збиралась. Тож, скорившись наказу Анрі, аж підстрибом побігла на кухню.

Марі я вже не боялась, тому ані вітру, ані решти стихійних катастроф не викликала. Кухарка ж привітала мене цілим списком зі страв, і…

– Давай всього потрошку, – вирішила я, не здатна обрати, що ж з цієї смакоти слід спробувати. Ну як встояти, коли пропонують таке різноманіття? Тільки божевільний або дуже ситий не скористається щедрою пропозицією.

Лише опинившись біля дверей, я втямила, що не слід було вантажити тацю аж так сильно. Втримати її однією рукою було складно, тож мені довелося впиратися плечем в двері, аби лиш спробувати їх відчинити. Я натиснула сильніше, намагаючись зрушити їх з місця, але досягла лиш того, що утворилась крихітна шпаринка. І більше нічогісінько. Просто чудово…

Я вже думала гукнути Анрі, але почула голоси зсередини. Дивно, я ж залишала некроманта одного. Хто там?..

– О, Анрі, – голос належав чоловікові, але звучав наче з потойбіччя, дивний, хрипкуватий… – Ти ж розумієш, що мені потрібні ці дівчата. Вихованки леді Веспер.

– Вибач, Хальварде, але навіть моєї здогадливості мало, щоб втямити, нащо.

Хальвард? Бог боліт, про якого говорила Беладона, намагаючись попередити мене стосовно Анрі. Я напружилась, сама не знаючи, що хотіла б почути далі.

– Ці дівчата здебільшого потенційні темні, яких відкине суспільство. Вони й так не зможуть нормально жити. Я ж… Можу дати їм кілька варіантів, – чомусь я не сумнівалась, що в цю мить Хальвард підступно всміхався. – Це будуть ідеальні носійки моєї сили. Вони всі повинні бути моїми.

– А якщо вони не погодяться?

– То переконай. Зроби так, щоб погодилися. Я потрібен тобі для твого звеличення, Анрі, то прислужись мені для мого. Чи ти боїшся віддати свою милу ельфієчку Кіру в дар болоту?

– Не боюся, – зітхнув Анрі. – Якщо ти вважаєш, що так буде краще…

Я застигла. В дар болоту? Він…

Леді де Бріє, можливо, багато чого говорила заради власної вигоди, але вона не збрехала. Її внук справді готовий на безліч лихих вчинків, аби лиш… Аби що? Отримати більше влади? Більше магії? Я навіть не до кінця розуміла, що відбувається, тільки відчувала, як зрадницьки гучно вистукує серце, дрижить таця у мене в руках…

А потім порив вітру відчинив двері, викриваючи мій сховок і показуючи Анрі, що я підслухала розмову, якої не повинна була почути.