8 (3)

***

Втома після сплеску була настільки сильною, що аж до наступного ранку я прокидалась та вибиралась з ліжка лише заради їжі. Може, провела б так ще один день, якби по мені не потупотіли маленькі білчині лапки, а гучний обурений голос леді де Бріє не зруйнував рештки сну.

– Пристойна леді не дозволяє собі стільки байдикувати! – заявила обурено вона. – І дбає про свою долю. Ти повинна бути нашорошеною та чекати небезпеки. Пам’ятай, що ти досі пов’язана з Анрі кривавою угодою.

– І це ж так страшно, – уїдливо кинула я. – Набагато гірше за леді Веспер, правда, Беладоно?

– Може, й так. Жінкам не варто довіряти чоловікам, – білка перестрибнула на бильце ліжка. – Навіть якщо ті чоловіки видаються їм привабливими та приємними. Особливо в цьому випадку! Я б не здивувався, якби це закінчилось бідою!

Після всього того, що розповів мені Анрі, я не була впевнена, що взагалі хочу слухати бодай щось від своєї «фамільярки».

Не так ми вже й тісно пов’язані, між іншим, з нею.

– Впевнена, – я вибралась з ліжка і взялась натягати на себе простеньку сукню, – Беладоно, що можеш засуджувати бодай когось? Чи це так дає про себе знати власний досвід? Не так і складно запідозрити онука в чомусь злому, якщо йому ще маленькому пропонувала заблокувати дар, аби тільки він не оволодів силою і не був близьким з батьком.

– Тому що інакше він вимушений був би постійно переховуватись! Покинути Лотмер! Більше не бути майбутнім графом де Бріє!

– Нагадаю, – я схрестила руки на грудях, – він і так не захотів бути де Бріє і прізвище носить батькове.

– Бо Ольєр отруїв його думки самою своєю присутністю.

– Або, Беладоно, насправді нема нічого поганого в тому, щоб спілкуватися зі своїм люблячим батьком, якою б не була його магія. І не потрібно наступати на горло власній природі тільки для того, щоб вписатися в оточення, яке навіть цього не оцінить!

– Звідки стільки сліпої наївності, любонько? – білка смикнула вухом. – Анрі тебе погубить, от побачиш. Не будь дурною і послухай мудру жінку.

– Мудра жінка не зіпсувала би стосунки з власним онуком змалечку, – відрізала я. – Мені пора. І не потрібно за мною ходити.

– Щоб ти накоїла дурниць? І не навчилась поводитися, як справжня леді?

– Я не збираюсь слухати фамільярку, яку навіть не обирала! – я відчула, як знов стає холодно, а кімнатою пролетів вітер. – І підозрювати всіх довкола просто тому, що мені про це говорить білка! Я втомилась від інтриг і повинна оволодіти своєю силою, а не етикетом, який взагалі ніколи нікому користі не приносив!

Поривом вітру Беладону знесло з ліжкового бильця. Вона ледь встигла вчепитися кігтиками за штору.

– От дурне мале! – обурено зашипіла фамільярка. – Ти ще пошкодуєш про те, що не хочеш мене слухати і не думаєш, що робиш! – швиденько перебираючи лапками, вона побігла нагору, до карнизу. – Потім сама ще до мене повернешся, от побачиш!

Нічого «бачити» я не планувала, тому вискочила з кімнати, як ошпарена, пробігла кількадесят метрів і мало не налетіла на Анрі. На щастя, він встиг спіймати мене під руки. Порив вітру, що біг за мною, вдарив в спину, погрався зі спідницею сукні, торкнувся ніг і полетів далі, більше не затримуючи мене. Я здригнулась, але все ж втримала рівновагу.

– Знов чаруєш? – поцікавився Анрі.

– Я… Воно само! – вигукнула я, сподіваючись, що голос не звучить зараз аж надто розпачливо. – Я не хотіла…

– Нічого страшного, – він обережно погладив мене по руках. – Буває. Можу допомогти тобі позбутися магічного шалу.

Він дивився на мої вуста, і я згадала, як ця допомога виглядала вчора. Ні, так не можна! І чому всередині від однієї думки про поцілунок ніби якийсь вогник загорівся?

Я повинна бути стриманішою і не дозволяти собі скоїти помилку. Жодних цілунків! Мені ще криваву угоду розривати. Спочатку треба стати вільною, а потім справами сердечними займатися, і ніяк інакше.

– Яким-то чином? – поцікавилась я, ігноруючи вітер, що й далі шарпав одяг і розпатлане після ночі волосся. Я навіть не зачесалась через кляту білку. – Цілувати себе більше не дозволю!

– Про що це ти таке думаєш, – гмикнув Анрі, – замість того, щоб вчитися магії, підозрюєш, ніби я тебе цілуватиму?!

Я густо зашарілась. Невже він справді навіть не мав цього на думці? А я вже навигадувала собі…

– Ходімо, – Анрі потягнув мене за руку. – Якщо приємні способи тобі не подобаються, ми скористаємось класичними, – він весело підморгнув, і я слухняно рушила слідом.

Треба було б запитати, що саме планував некромант, але чомусь я ніяк не могла дібрати правильних слів. Доки силувалась сказати бодай щось, хлопець привів мене в свою лабораторію, вказав на стіл, на якому лежав скелет, і звелів:

– Вдихай силу в нього!