8 (2)

Анрі зайшов до свого замку і рушив коридором. Коли він дістався до сходів, у мене запаморочилось в голові, і довелось обіймати його за шию та притискатися всім тілом. Звісно, це була лише спроба захистити себе, і я сподівалась, некромант не трактуватиме її ніяк інакше.

І я сама. Бо мені точно не можна відчувати до нього прихильність! Особливо після клятого поцілунку. Я мала б мріяти змити його доторк зі своїх вуст, а натомість всередині кипіло бажання притиснути долоню до губ, зберігаючи відчуття.

Розповідь Анрі теж не робила краще. Змушувала глянути на нього іншими очима, сприймати не так, як раніше. Я не дозволяла собі відчути забагато, але зрадливе дівоче серце закалатало в грудях, не лишаючи мене в спокої ні на мить.

Може, це лише наслідок закляття? Тому мені раптом стало недобре?

– Я не розумію, – прошепотіла я, втямивши, що зберігати мовчання щонайменше нечемно, – чому леді де Бріє настільки проти лорда Ольєра. Він не здається мені лихим. Нащо блокувати магію?

– Ти ж знаєш лотмерські закони. Якби я відкрито використовував силу, довелося б відпустити мене з батьком в іншу країну.

– Ти не хотів цього? Тобто… Ви…

– Тобі не варто згадувати про формальності в розмові, – похитав головою Анрі. – «Ти» цілком прийнятний варіант. І насправді я б радо поїхав з татом. Та й він пропонував забрати нас з матір’ю. Але вона не захотіла. Тут, поруч з дідусем, вона була майбутньою графинею де Бріє, а не дружиною некроманта. Вона обрала титул, а не кохання. Бабуся завжди повторювала, що статус набагато важливіший за почуття, а якщо чоловік справді кохає, то відпустить. Знатиме, що його жінці краще без нього, ніж з ним.

– Це якось… Жорстоко звучить.

– По-аристократичному, – Анрі пустив очі під лоба. – І дуже типово для моєї бабусі. Я б не дивувався, якщо вона і тебе захоче намовити, змусити щось зробити.

– Для чого? Вона ж уже навіть не жива!

– Те, що її тіло вмерло, не зменшує жаги до влади, яка підгодовує душу, – зазначив Анрі. – Тож бабуся всіма силами намагатиметься підкреслити, який поганий тато, а може, і я теж. Якби її воля, вона видерла б з мене некромантський дар назавжди.

– Але ж вона цього не зробила.

– Є велика різниця між «не зробила, бо не схотіла» і «не зробила, бо не змогла», а в неї саме другий варіант. І спроби були.

Леді де Бріє і так не здавалась мені дуже приємною особою, але після розповіді Анрі я геть засмутилась.

– Отже, вона лиха?

Ми нарешті опинилися в моїй кімнаті. Анрі обережно поклав мене на ліжко, а сам сів на його краєчок. Це було страшенно непристойно, і я подумала, що слід би попросити його піти, а ще краще – прогнати, а не прохати! Але чомусь лишалась прикутою до місця і не зронила ані слова.

Він взяв мене за руку, і теплі пальці Анрі гладили мою шкіру. Я розслабилась і насолоджувалась цими простими доторками, дарма, що подумки кілька разів спробувала нагадати собі: не варто нікому довіряти, а тим паче – чоловікові, від якого я залежу.

Навіть якщо його темні очі – мов той вир, в який так легко стрибнути, а усмішка сонячна та ясна. Взагалі не слід задумуватись над тим, який він привабливий!

– Бабуся не лиха. Вона має добрі наміри, просто не усвідомлює, що мета і бажання у різних людей буває різною. Вона звикла робити «як краще», не розуміючи, що часто оточуючі цього не усвідомлюють. Думаю, впертість і свій, особливий погляд на що завгодно я успадкував від неї. Тому пробач, якщо подекуди я лякатиму тебе надмірною ініціативністю.

– Ну, у батьків мене вкрасти не вдасться. Це вже сталось, – всміхнулась я, ховаючи сум у погляді.

– Це… Леді Веспер зробила?

Я заперечно похитала головою.

– Мама померла пологами, – пояснила вона. – А тато… Я погано його пам’ятаю. Він був магом, і я вважала його найдобрішим, найпрекраснішим чоловіком на світі. Проте це не завадило владі Лотмеру його засудити до…

Я затнулась. Слова грудкою застрягли в горлі.

– Тато мертвий, – сказала я тихо. – І я не хочу дізнаватися, чи справді він був у чомусь винен, чи його засудили лише за дар, яким він володів. Зрештою, це не має такого вже й великого значення. Головне, що він ніколи не повернеться по мене, та й усе.

– Мені дуже шкода…

– Так. Мені теж, – я відвела погляд. – Я хочу побути одна. Можна?

– Так, – Анрі міцніше стиснув мою долоню. – Відпочивай. А завтра ми з тобою почнемо оволодівати магією.

– Тією, за яку мене зрештою посадять?

– Тією, якою ти зможеш перетворити на порох кожного, хто намагатиметься, – підморгнув мені Анрі. – А потім, от побачиш, ми подбаємо про те, щоб темний дар в Лотмері було легалізовано.