7 (4)

Погляд леді Веспер миттю сповнився жахом. Цього разу вона, надто розгублена через наше свавілля, вже не встигла взяти себе в руки.

– Ви не маєте права! – в голосі вчувалися верескливі обурені нотки. – Ви не можете навіть торкатися мого помічника. Геть!

– Та невже? – вигнув брови батько. – Ваш так званий помічник щойно напав на леді Кіру.

– Та яка вона леді, – фиркнула Веспер. – Вона… – в цю мить жінка затнулась, ніби втямила, що кожне слово може зіграти проти неї.

– Ну-ну, не варто мовчати, – хитнув головою Ольєр. – Ви ж хотіли сказати щось, так? «Вона …» Продовжуйте! Я бажаю почути завершення фрази.

– Лотмер – не Кофленда, – леді розправила плечі. – І тут не допускається свавілля темної магії. Те, що ви хочете зробити, називається викраденням. Викрасти ж я свого помічника не дозволю. Тому негайно приберіть від нього руки і геть звідси! Я, лорде Ольєре, розраховувала на хорошу співпрацю, а не на використання чорної магії в моєму прихистку. Ви скористалися тим, що стіни тут не пропускають темний дар, що його неможливо використати, і нападаєте на нас! Дівчата через це у небезпеці!

Можна подумати, дівчата не були в ній з тієї самої миті, як потрапили до притулку леді Веспер. Жодна брехня не могла б прикрити її лихі наміри.

– Якщо ви не підете, я вимушена буду звернутися до правоохоронних органів. Готові кинути виклик королівській роті або вповноваженим в боротьбі з темними магами?

– Звісно, – втрутився я, – леді, ви може викликати і тих, і тих. Я переконаний, вони будуть в захваті від того, що тут виявлять. Наприклад, багато неповнолітніх винятково за лотмерськими специфічними законами дівчат, з яких щонайменше половина матиме заборонений темний дар, за вашими ж словами. Ви ж так збирали вихованок свого притулку?

– Доки магія не активована, вона не вважається небезпечною. Лотмер не карає за сам лиш спадок. Моя діяльність легальна, – заперечила Веспер.

Звісно, а ще хтось її покриває. Поняття не маю, хто саме, але без серйозного захисника з чималим впливом цей сиротинець не протримався б на плаву і кількох років. Хоча, можливо, кругова порука? Леді Веспер знає, з ким заключала криваві угоди?

– Можливо, дівчатам нічого і не загрожуватиме, – не вгавав я, – а от деталі кривавих угод і використання контролюючих нашийників явно викличе чимало інтересу у вельмишановних вповноважених, чи не так?

– Не забувайте, що самі використовували цю магію, – пригрозила леді Веспер. – І на вас ляже така ж відповідальність, як на мене.

– Аж ніяк, – заперечив я. – Адже завжди винен той, хто ініціював криваву угоду. Леді Веспер, вам краще не сперечатися ні зі мною, ні з моїм батьком. Якщо ви, звісно, хочете отримати гроші на відновлення цього холу і далі лишатися з нами  в нормальних стосунках.

Жінка явно довго зважувала все, а тоді хитнула головою.

– Я дозволю поговорити з Грімзоном тут, – сказала вона. – Але про те, щоб забрати мою людину, навіть не йдеться. Після цього ви розрахуєтесь за завдану Кірою шкоду, адже тепер вона ваша вла… вихованка.

Власність. Це кляте стерво збиралось назвати Кіру власністю. І я б відповів Веспер, що про це все думаю, але заради Кіриної ж безпеки вимушений був прикусити язик. Не завжди варто ділитися тим, що на душі, зі своїми співрозмовниками. Особливо такими.

– Гаразд, – здався батько. – Якщо вже йдеться про наші… ділові взаємини, я поговорю з шанованим Грімзоном тут. Сам.

– Можливо, вам знадобляться якісь артефакти? – леді Веспер повернулась до свого улесливого тону, ніби він міг когось обманути.

– Дякую, – тато гмикнув, – але цього я точно не потребую.

Він підійшов до Грімзона, опустився поруч з ним на коліна і щось тихо прошепотів. Чорна павутина магії потягнулась підлогою, оплутала тіло чоловіка і проникла всередину. Леді Веспер сіпнулась.

– Я не дозволяла…

– Це всього лиш трохи чарів зцілення. Некромантських, – відповів я. – Батько зрощує вашому помічнику кості.

«Брехло ти, Анрі», – ласкаво озвався в моїй голові Хальвард.

Звісно. Чари, які застосовував тато, мали і з кістками розібратися, проте це геть не єдине, що вони покликані були робити. Але пояснювати леді Веспер, що ми зараз старанно виставляли спостереження за її помічником, я точно не збирався.

Прийшовши до тями, Грімзон ледь міг говорити. На кожне Ольєрове запитання він відповідав тихим мугиканням, заявив, що геть нічогісінько не пам’ятає, і це було настільки очікувано, що у мене аж зуби зводило від люті. Ну звісно! Він – абсолютно невинне створіння, аж ніяк ні в чому не задіяне.

– Здається, – зрештою дійшов до висновку батько, – вашого помічника хтось прокляв, аби він напав на Кіру. Думаю, розслідуванням, хто ж це був, ви здатні зайнятися самостійно… Все, ми йдемо. Кіро, люба, ходімо.

Я обережно взяв дівчину під руку і вивів геть. Дарина йшла останньою і вислуховувала запевнення леді Веспер, що вона все розслідує і повідомить нам про результати.

Так, звісно, ми віримо в її щирість.

Коли ж ми застрибнули в екіпаж, батько мовчки простягнув до мене розкриту долоню. На ній красувався артефакт у формі кулону, і від нього віяло ментальною магією.