7 (3)

Спочатку Кіра здавалась мені закам’янілою. Вона навіть не пручалась, завмерла в моїх руках, не здатна ані відповісти на поцілунок, ані пручатися йому. Потім видала щось схоже на звірине гарчання і з усіє сили штовхнула в груди, намагалася відіпхнути подалі. Я перехопив дівчину міцніше, сподіваючись, що Хальвард не підведе, і відчув, як стороння сила перетікає в Кірине тіло.

Тепер вона тремтіла. Вітер стих, довкола більше не гриміла стороння магія, і я зрозумів, що нарешті можна відпускати. Обережно розтиснув руки…

І сіпнувся від дзвінкого ляпасу.

– Не смій, – прохрипіла Кіра, випручуючись з моїх обіймів, – торкатися мене без дозволу!

– І оце замість дякую! – фиркнув я у відповідь замість того, щоб вибачитись, ніби якась магія тягнула за язик. – Я, між іншим, тебе рятую!

Точно магія. То Хальвард. Змушує мене бовкати якісь дурниці.

«Сонце моє некромантське, повір, з дурницями ти чудово справляєшся і без божественного втручання. Тож все, що зараз вискочить з твого рота, винятково твоя відповідальність».

От і довіряй після цього богам свою долю!

Кіра знову спробувала вивернутися, але, на щастя, я встиг зорієнтуватися. Притримав її двома руками і палко зашепотів:

– Чекай! Будь ласка, не сіпайся, я ж нічого поганого не зробив. Кіро, ми у леді Веспер, і тобі краще самотужки прийти до тями, чуєш? Аби потім не було гірше. А-ну, глянь-но на мене. Глянь. В очі подивися!

Вона ледь сфокусувала на мені погляд. Що ж, все так, як я й чекав. Зіниці розширені, серце в грудях калатає, мов навіжене, райдужка потемніла.

– У тебе прокинувся магічний дар, – важко зітхнувши, спробував пояснити я. – У відповідь на… Та, власне, звідки я маю знати! Ти мені скажи!

Кіра схлипнула. Тоді струснулась, явно намагаючись змусити себе заспокоїтися, і хрипко, стривожено промовила:

– Я була… Була… Пішла по чай. Чи куди… Не пам’ятаю. Я вийшла. А потім… – вона замружилась, і з-під довгих темних вій знову пробилося світло. Шкіра Кіри зробилась дивного зеленавого відтінку. Прокляття, не вистачало тільки мені магічних вибухів тут!

– Так, Кіро, спокійно. Сфокусуйся, – я міцно стиснув її плечі. – Очі не закривай. Намагайся навіть не кліпати, так? Хіба ж я страшний? Можеш милуватися моїм обличчям, а мружитись не потрібно. Шкідливо це для тебе, мружитись.

– Чому? – напівсонно спитала вона.

– Тому що хтось покрутився у тебе в мізках так, що дар твій зірвало з запобіжника, – я ледь сам тямив, що несу. Можливо, це знову втрутився бог.

«Я вже просив не перекладати на мене відповідальність за бовкнуті дурниці, юначе, і вимушений буду повторити це прохання знову».

От і нащо бути чаклуном, якщо навіть не можна сперти провину на велемудрого Хальварда, що сидить у мене в голові?

«Ти промахнувся богом».

– Я нічого не пам’ятаю, – простогнала Кіра. – Я вийшла сюди, а потім щось притисло мене до стіни. Хтось. Хтось притис. В нього в руках був кулон, і цей кулон робив щось дуже погане. Але я не можу згадати, що саме. Я не хотіла відповідати на питання, які він мені задавав. М-м-м, – Кіра застогнала. – Не хотіла і… Я вдарила магією його. Просто взяла і вдарила, – вона судомно видихнула повітря. – Не знаю, звідки її так багато взялося. Чари були просто повсюди. Все, що я могла – це… Ох, – вона визирнула з-за мого плеча. – Анрі. Хто б на мене не напав, він отам.

Вона вказала пальцем кудись мені за стіну, і я озирнувся.

– Пресвяті болота, – видихнув я. – А жабою бодай би того єнота…

«Не чіпай єнотів! Що це за дурнувата лайка така, хто тебе навчив? І куди ти… А. Оу. І справді, жаба уже готова до транспортування на болото».

Від стіни лишились одні уламки. Кіра пробила нападником діру до сусідньої кімнати, судячи з усього, вбиральні. І там, розпластавшись просто на кахлевій підлозі, лежав Грімзон, помічник леді Веспер. Отже, він намагався напасти на Кіру. Вивідати щось хотів?

Паскуда.

– Все буде гаразд, – пообіцяв я Кірі. – Він тебе більше не зачепить. І тобі не доведеться аж так застосовувати свою силу.

– Та я… Мені сподобалось навіть, – ніяково озвалась вона.

Я кахикнув. Зробив крок до Грімзона, що продовжував валятися непритомним. Який… Сором. І ця істота ще на когось тут працює.

– Що тут відбувається? – леді Веспер, очевидно, вибралась з некромантської павутини, бо теж прибігла до вітальні. – О, Пресвітлий Валлоа! Що це? Що з моїм помічником? Грімзоне… – вона кинулась до чоловіка.

– Не так швидко, – Ольєр загородив дорогу леді Веспер. – Цей чоловік намагався застосувати магію проти підопічної мого сина. Ми забираємо його з собою.