6 (3)

Анрі дещо знервовано зиркнув на мене, але кивнув.

– Твоя присутність може стати нам у нагоді, – погодився він. – Тільки пообіцяй не робити дурниць і не намагатись нікого зопалу врятувати. Не хотілося б потім пояснювати леді Веспер, що все це вийшло випадково, і втратити цілий бюджет кофлендської академії на порятунок однієї дівчини замість усіх.

Ольєр прокашлявся.

– Синку, ти зависокої думки про той бюджет, якщо вважаєш, що там вистачить на всіх дівчат навіть за стандартною ціною.

– Я вірю в краще, – закотив очі Анрі. – Можливо, леді Веспер вчинить за принципом «оптом дешевше».

Я фиркнула.

– Не варто на це сподіватися. Якщо вона вже бачить когось, хто готовий розстатися з грошима, то свого точно не впустить. Ця жінка – справжнє втілення жадоби і грошолюбства.

– Звучить так, наче вона підпрацьовувала міністеркою в Кофленді при попередній королеві і виділяла кошти на сферу освіти, – буркнув Ольєр. – Або, – зиркнув на дружину, – в твоєму світі.

Я не була здатна до кінця зрозуміти їх жарти, але, судячи з того, як захихотіла Дарина, Ольєр потрапив в точку. Анрі на це ніяк не відреагував, він сів за стіл і махнув рукою дворецькому, що топтався в дверному отворі.

– Приготуй для нас екіпаж, вирушатимемо за кілька годин. Чим швидше приїдемо, тим швидше звідти заберемось.

…Хай я сама запропонувала свою кандидатуру в якості супроводу до леді Веспер, але настрій це зіпсувало так, ніби мене збирались посадити на ланцюг і тягнути волоком прямісінько до ніг цієї ненависної жінки. Здолати власний неймовірний спротив було важче, ніж я могла уявити. Поки ми всі вчотирьох їхали в екіпажі, я намагалась не дивитися нікому в очі і витріщалася в вікно. Допомагало мало: груди стискало, ніби в лещатах, і я відчайдушно боролась з гострим бажанням розридатися.

Сиротинець анітрохи не змінився. Це був той самий акуратний маєток, такий пристойний збоку, з магічною огорожею. Леді Веспер явно посилила захист, я відчувала, як бринять чари довкола. Мій власний дар, який до цих пір мовчав і поводився тихо, чемно, мов домашній пес, звився, і зсередини мене переповнювало гостре відчуття несправедливості. Хотілось кидатися на всіх, а на леді Веспер першу, назвати її ворогинею, вдарити чимдужче!

Анрі, відчувши зміну мого настрою, обережно взяв мене за руку. Я сіпнулась, шарпонулася від нього, але хлопець не дозволив втекти.

– Кіро, якщо тобі важко, може, не слід туди йти? – ласкаво промовила Дарина, нахиляючись до мене. – Я думаю, Анрі не буде проти повернути назад і залишити тебе вдома. Або залишити бодай в кареті, бо ми ж вже біля воріт…

– Якщо там є якісь сліди Марісоль, то у мене більше шансів помітити їх, – відповіла я напружено. – Зрештою, я ж жила там, і доволі довго, багато чого знаю. Зможу спіймати леді Веспер на брехні.

– Тільки пам’ятай, що зробити це відкрито, обізвати її шахрайкою і викрадачкою ми не можемо, – похмуро зронив Анрі.

– Я не настільки дурна.

– Мене ти різними поганими словами називала, – він виразно підморгнув мені, дражнячись. – Тож тримай себе в руках, Кіро, проблеми нам не потрібні.

Я демонстративно відвернулась до вікна, намагаючись ігнорувати уважний погляд Анрі. Він знову стиснув мою долоню, і цього разу я все-таки доклала зусиль і не відсмикнула руку. Тонкі пальці некроманта видались на диво теплими і обережними. Він ніби справді намагався мене заспокоїти.

Що ж, я у всякому разі не збиралась відступати. Натомість спробувала бадьоро всміхнутися і дивилась, як повільно повзуть в різні боки ворота, впускаючи нас всередину.

Леді Веспер уже чекала на дорогих – в прямому сенсі – гостей. Грімзон відчинив для нас дверцята карети і навіть збирався допомогти мені та Дарині вибратися назовні, але за його долоню рішуче взявся Анрі.

– О, дякую, дякую, – стискаючи пальці чоловіка, мов та панянка, заявив він. – Ви такий чемний! Краще, ніж при дворі. Не бажаєте стати моїм лакеєм?

– Дякую, – Грімзон відсмикнув руку, щойно видалась така можливість, – я вірний своїй леді і не покидатиму робоче місце.

– Грімзон – один з найвірніших моїх працівників, – проворкотіла леді Веспер, – він нізащо не відмовиться від служби мені. Ми мов сім’я.

Дуже сумно, певне, мати таку сім’ю, подумала я похмуро, доки вибиралась з карети, спираючись об руку Анрі.

Після нас назовні вискочив Ольєр, допоміг вибратися своїй дружині.

– Леді Веспер, – Анрі поцілував їй руку, – ви виглядаєте просто надзвичайно! А ваша шкіра! Мов у юнки!

– Дякую, – жінка зашарілась. – Ваш подарунок чудово працює.

– Радий, радий це чути, – закивав Анрі.

– Можливо, – леді Веспер блимнула очима на Ольєра, нарешті переставши всміхатись у відповідь на комплімент, – ви представите мені вашого супутника?

– О, звісно, звісно… Це мій батько, Ольєр де Роан… Ректор Кофлендської академії, якщо чули про таку, – представив його Анрі і впився поглядом у жінку, чекаючи на реакцію.