5 (5)

Я відігнав бабусю подалі, дарма, що вона продовжувала розпушувати хвіст і поводитися так, наче пізнала все на світі, а тоді обережно торкнувся Кіриних плечей. Вона кинула на мене стривожений погляд з-під лоба, зіщулилась, наче чекаючи удару, і я ледь проковтнув неприємну гіркоту у роті. Бідолашна дівчина, невідомо, скільки вона пережила у леді Веспер, перш ніж потрапила до мене.

Та ж явно виховувала «слухняних працівниць» своїми, далекими від правильних методами.

– Марісоль – це викладачка, яка працювала у батьковій академії, і, наскільки я знаю, її мали засудити за зловживання службовими обов’язками, – лагідно промовив я, – якщо тато і розшукує її, то тільки через це. Він точно не завдасть тобі шкоди, і мою бабусю з її пересторогами слухати не треба. Вона просто недолюблює тата, та й усе.

Кіра відвернулась, намагаючись здолати хвилю недовіри, і тихо сказала:

– Звісно, я нічого такого й не підозрювала. Як я могла б про таке подумати? Леді де Бріє любить наганяти страх, та й по всьому.

– Ага, – кивнув я. – Любить. Ти, бабусю, помовчала б краще. Невже не тямиш, що можеш справді когось налякати?

– Твого батечка не гріх і шарахатися, – відрізала бабуся. – На місці юної леді я б трималась від нього якнайдалі.

– Ходімо обідати, – я знову взяв дівчину за руку. – А ти, бабусю, сходи кудись деінде. Не потрібно тобі спілкуватися з татом.

На щастя, білка послухала, тільки й махнула своїм рудим хвостом. Я спіймав себе на думці, що взагалі не дивуюсь маминому бажанню згрішити спочатку з симпатичним красенем-некромантом – це б то нічого, тато взагалі чоловік хоч куди, – а потім з тим нещастям, за яке вона заміж вийшла, з моїм вітчимом. Я б теж від бабусі був готовий тікати в обійми… Та кого завгодно.

Але щось її балаканина та й дала. Я провів Кіру до їдальні, всадовив її за стіл поруч з собою, і доки дівчина похмуро роздивлялась вміст своєї тарілки – Марі принесла закуски дуже швидко, – сказав батькові:

– Бабуся вже доповіла мені, що ви говорили про Марісоль. То ти приїхав не просто у відпустку, чи не так? І явно не лише навідати сина.

Ольєр перезирнувся з Дариною.

– Там нема нічого важливого, – похмуро сказав він. – Просто не надто приємна історія, та й по всьому, Анрі. Не варто тобі про це думати.

– Ну, я б не проти самостійно вирішити, варто чи ні. Якщо ви тут у справах, то я міг би допомогти.

– У тебе явно вистачає своїх справ, – заперечила Дарина, – нащо тобі і ці?

– Можливо, наші справи можна було б скомбінувати? – вигнув брови я. – Хтозна, чим займатимусь я, а чим – ви.

Відновити добре ім’я роду і отримати додатковий вплив в рідній країні, перестати почуватися в ній вигнанцем – ось чого я справді хотів. Але для того, щоб це зробити, потрібно змінити ставлення до темної магії як такої, бодай до загальної, що вже там говорити про мій особистий дар. І план, якого я дотримувався, поки що був вельми… Розпливчатим.

Просто так при дворі посади не отримують, для цього доведеться заручитися допомогою багатьох людей. І на ще більшу кількість здобути компромат.

– Не подобається мені, Анрі, оцей вираз твого обличчя, – зітхнув батько. – Але гаразд. Ти ж пам’ятаєш, рік тому Марісоль не просто звільнили з кофлендської академії…

– Був суд, і вона отримала термін. Так, пам’ятаю, звісно, – погодився я. – І що з того?

– Вона втекла, – знизала плечима Дарина. – З в’язниці. І прихопила з собою кілька важливих кофледнських артефактів.

– І ви тепер її шукаєте, тому що працюєте слідчими на пів ставки? – уїдливо уточнив я.

– У неї в Лотмері є родичі, – неохоче пояснив батько. – Тож ми з Дариною подумали, якщо вже й так сюди збираємось, могли б пошукати, раптом знайдемо, звідки ноги ростуть?

– А хто, ви знаєте? Хтось з аристократії?

– Та якби ж то, – Дарина поморщилась. – Якийсь Грі… Якийсь Гризун. У Ольєра в документах записано ім’я, але я зараз не згадаю.

– Грімзон? – підняла голову Кіра. – Адрієн Грімзон?

– Точно! Жахливе прізвище, – кивнула жінка. – Чекай-но. Ти знайома з ним?

Кіра знов зіщулилась.

– Адрієн Грімзон працював на леді Веспер, ту саму, від якої мене забрав Анрі. Тож, можливо, ваша Марісоль справді якось з ними пов’язана. Вони – злочинці, не дивно, що і вона також.

Ми з батьком перезирнулися.

– Що ж, – я кахикнув, – думаю, у мене з’явились причини навідатися до леді Веспер знову за кілька днів, так, тату?

– Ага. Зазирнемо на вогник разом, – похмуро кивнув він.

Заодно я й дізнаюсь трошки більше про Кірине минуле… Бо раптом стало цікаво, як вона – і інші дівчата – взагалі опинилась в руках цієї потвори.