5 (2)

На щастя, Кіра більше не сперечалась. Вочевидь, вирішила, що будь-які сварки точно не підуть на краще – не варто дражнити того, з ким ти маєш криваву угоду.

Можна подумати, ти збирався шкодити цьому дівчиськові. Ти добрий, Анрі, а добрими справами викладена дорога в болото…

– Ой, заткнися.

– Це ти мені? Я ж нічого не говорила! – обурилась Кіра, і я струснув головою, відганяючи геть марення. Клятий Хальвард.

– Ні-ні, вибач, – я винувато всміхнувся їй. – Це було не тобі, це… Так, я іноді розмовляю сам з собою, от і все.

Якщо ти досі сподіваєшся, що я лише голос твоєї підсвідомості, то ти наївний і дурний, Анрі. Я не хочу в тобі розчаровуватися.

А я не хочу випадково виказати батькові, що у мене в голові болотяний бог не може заткнутися, то і що? Як ми прийдемо до досягнення наших протилежних з Хальвардом цілей?!

Гаразд, потіш себе сподіваннями ще трішки. Я помовчу.

Я важко зітхнув. Домовлятися з істотою настільки могутньою, з такою безкрайньою силою, як у бога боліт, завжди важко. Що вже й казати, навряд чи я здатен дати йому раду. Якщо мені, звісно, все ще не мариться, але такої марної надії я більше не плекав.

– Знаєш, лорде де Роане, – примружилась Кіра, – зараз мені здається, що те, що ти не бажаєш мені нічого злого, не означає, що з тобою безпечно мати справу. Оце вже з собою говориш. Точно все гаразд? Чи, може, це внутрішні діалоги з Хальвардом?

– Можливо, – я демонстративно закотив очі, аби вона не здумала повірити в те, що випадково пальцем в небо потрапила у правильну відповідь. – Хіба не має права некромант, який тебе врятував, на маленькі дивацтва?

– Я досі не впевнена, що радію цьому порятунку.

– Лорд Беллінгем не був би краще.

На щастя, Кіра не сперечалась, замислено кивнула. Я ж запропонував їй руку, і дівчина вклала свою вузьку долоню в мою.

…Вже здалеку в коридорі лунали голоси батька і його дружини.

– Шарлю, – розсміявся тато, – я відчуваю, що тут щось не так. Ти тримаєш мене на порозі з такою впертістю, ніби Беладона знову тут господиня.

– Аж ніяк, пане Ольєре, аж ніяк! – запевняв його у відповідь дворецький. – Просто молодий лорд ось-ось спуститься, в нього для вас сюрприз…

Я прискорився. Справді, не потрібно давати татові зайві причини для підозр, він і так не надто мені довіряє, вважає, що я легко можу вв’язатися в небезпечні експерименти.

Він правий. Я можу.

Нарешті ми вийшли до коридору, звідки лунали голоси, і я побачив батька з дружиною. Леді Дафна, тобто Дарина, зацікавлено озиралась, доки тато говорив з дворецьким, і першою помітила мене.

– Анрі! – радісно вигукнула вона. – Шарль вперто не хотів говорити, як ти, ми вже з Ольєром встигли перелякатися, що ти знову встряв у якусь халепу. Рада тебе бачити, любий.

Вона ніжно обійняла мене, і я пригорнув жінку у відповідь.

З вітчимом мені не пощастило, чоловік матері – та ще паскуда, ласа до грошей. Проте Дарина була хорошою, ми легко знайшли спільну мову. Власне, якби не мої старання, то батько навіть не познайомився б зі своєю прекрасною дружиною, тож щоразу, зустрічаючи цю всміхнену радісну білявку, я сам мимоволі починав всміхатися.

– Привіт. Ні, все гаразд, я просто трішки затримався. Знайомтесь, – я взяв Кіру під лікоть, підштовхнув її до гостей. – Це мій тато Ольєр, той самий страшний некромант, про якого говорила бабуся, і його дружина, Дарина. Вона – чаклунка Володаря Безодні…

Кіра закашлялась.

– Анрі міг би почати з того, що ми працюємо в академії магії, але він любить шокувати всіх і одразу, – уїдливо кинула Дарина.

– Такий вже я, – я подарував жінці щось схоже на усмішку. – А це Кіра, моя помічниця. Вона з’явилась тут… Певною мірою випадково…

– Анрі врятував мене від опікунки, – швидко втрутилась в розмову Кіра. – Яка торгує своїми вихованками.

Дарина аж поперхнулась. Тато подарував мені важкий погляд, я абсолютно так само зиркнув на Кіру. Те, що я дозволив говорити правду, не означає, що її треба було повідомляти аж настільки прямо! Можна було дещо стриматися!

– А ви надовго до нас? – поцікавився я.

Тато знизав плечима.

– На скільки пустиш. Просто жоден ректор не може відпочити вдома, поки поруч купа підлеглих, тож ми з Дариною вирішили втекти з Кофленди… Деінде. Як минулого року, після весілля.

– Це правильне рішення, – зітхнув я. – Можете гостювати тут стільки, скільки заманеться.

– Хоч увесь місяць моєї відпустки? – вигнув брови тато.

Я збирався сказати, що двох тижнів було б достатньо – не так вже й просто приховувати свої справи від батька, – але в розмову, на жаль, втрутилися.

– Тільки, – почув я обурений голос бабусі, – через мій труп!