5 (1)

Анрі

Будь-який маг знає, що голоси в голові – це недобрий знак. Одна справа, коли ти офіційно заключив з кимось договір про варлоцтво, і тоді цю балаканину бодай якось можна пояснити. І зовсім інша – коли ти начебто вільний, але все одно чуєш тихий шепіт, він проникає у свідомість та намагається збити тебе з обраного шляху.

Зазвичай це називають божевіллям.

Я досі до кінця не був впевнений, що божевілля це гірше, аніж бути варлоком Хальварда, болотяного бога, особливо без конкретного договору. Саме тому мусив поговорити з Халем особисто і переконатися, що це справді його голос. Або витрусити з себе ментального паразита, який заліз в думки і не давав спокою. Зрештою, якщо ж ніякого зв’язку нема, то я переконався б у власному божевіллі і міг би більше не сумніватися, що потребую лікування.

Ідеальний вихід.

Але такі ритуали хтось має контролювати, тому поява Кіри була мені на руку. Я навіть все підготував, тільки не встиг навіть пояснити дівчині, що потрібно робити, як у мене на порозі раптом з’явилися гості.

– Все гаразд? – стривожено перепитала Кіра, коли Шарль вийшов, залишивши мене один на один з «радісною новиною» про приїзд батька.

– Ага…

– Ти не хочеш його бачити? Свого тата? Мені здалось, ти наче непоганої про нього думки.

– Я чудової думки про свого тата, – я кинув на неї обурений погляд, – він – хороша людина. Тобто ельф. Але в цьому і є проблема!

– Чому?

Тому що він точно не схвалить моїх спроб викликати Хальварда, пригадає кожен мій прокол і спробує допомогти. Не те щоб я був проти допомоги, але…

Батько – сильний, розумний маг, досвідчений і небезпечний. В нього на все є своя думка, і, звісно, він вважає, що може втрутитися і виправити все те, що я накоїв. Але не кожну хибу потрібно виправляти! Я геть не бажав, щоб усі плани перетворились на попіл через батькове бажання допомогти.

– Скажемо так, – я кахикнув, – він не схвалить деякі мої плани і не дочекається, доки я поясню усі їх деталі, а спробує дещо… Змінити. Далеко не завжди це йде на краще, розумієш, Кіро?

– Не зовсім.

– Гаразд. Тобі й не треба. Нам потрібно обговорити, як ти представишся моєму батькові і що ми взагалі йому розповідаємо.

Кіра нашорошилась. Вочевидь, вона не надто горіла бажанням ставати моєю спільницею. Але що ж поробиш.

– Отже, – я прочистив горло, – Кіро, при моєму батькові краще навіть не згадуй про болотяного бога. Ми з тобою нікого не збиралися викликати, ні з ким не мали говорити і не проводили жоднісінького ритуалу. Це зрозуміло?

– Ага. А я опинилась тут з власної волі і ніякої леді Веспер не існує? І кривавої угоди теж? – осміхнулась дівчина.

– О, я… Ні, – я хитнув головою. – Про це ми брехати не будемо. Можеш розповідати все, як є, хоча я волів би… Без додаткових деталей, знаєш. Проте ти можеш розповісти, яка жахлива леді Веспер.

– А про криваву угоду?

– Та скільки заманеться.

Кіра трішки збадьорилась.

– Гаразд, а про прокляття, яке має наздогнати леді Веспер?

– Я думаю, батько схвалить, коли дізнається, що я нарешті здихався клятої пудрениці, – я мимоволі всміхнувся. – Ні, тут якраз усе гаразд. Просто ані слова про Хальварда. Батько, знаєш, не довіряє йому, почне втручатися, переживатиме за мене… Не хочу, аби тато зайвий раз хвилювався.

Дівчина замислилась. За хвилину вона подарувала мені довгий, серйозний погляд і похмуро поцікавилась:

– А ти впевнений, що твоя бабуся не скаже нічого? Вона згадувала про мені болотяного бога, і я впевнена, що це були не лестощі в його бік.

Бабуся завжди мала свою думку стосовно всього, чого завгодно, але, на щастя, вона не стала б звірятися моєму батькові.

– Вони терпіти одне одного не можуть, – я відмахнувся. – Ні, щодо цього можна не переживати. Тато не слухатиме її, а вона нічого не говоритиме йому.

– Мені здавалось, вона переживає за тебе достатньо сильно, аби довіритись навіть комусь незнайомому. Як-от мені.

– Незнайомому – скільки завгодно. Моєму татові? У жодному разі. Беладона де Бріє – жінка капризна, впевнена в тобі, і вона ніколи не звернеться до кревного ворога.

– Що ж такого, – Кіра гмикнула, – міг зробити твій батько, аби стати кревним ворогом матері власної коханої жінки?

– Зачати мене, – фиркнув я, – і зіпсувати прекрасний рід де Бріє, що славився своєю світлою магією, потужною некромантською кров’ю. Бабуся тільки спить і бачить, щоб одружити мене з ще сильнішою світлою відьмою і дочекатися діточок, які не успадкують мій дар, а підуть в свою маму. Що ж… Ходімо, і, я сподіваюсь, ти запам’ятала, про що ми не говоримо в жодному разі.