4 (3)

Вочевидь, згадка якогось болотяного бога мала мене здивувати, але я фиркнула і знизала плечима. В Лотмері вірили у Світло, представлене кількома божествами з різних пантеонів. Я взагалі не була релігійною, бо жодні молитви не врятували б мене від леді Веспер, тільки власна впертість і винахідливість. Тож нема чого покладатися на такі дурниці!

Якщо в якомусь з пантеонів і завелось щось болотяне, і Анрі вирішив йому поклонятися, це не моя проблема. А притулок…

– Той притулок і так болото, – відрізала я. – Не знаю, про що йдеться, але, якщо довкола леді Веспер квакатимуть жаби, а не плакатимуть вихованки, я тільки порадію.

– Ти не тямиш, про що мовиш, дитино, – обурилася білка. – Він смертельно небезпечний, безжальний, ніхто не знатиме пощади. Ти сама квакатимеш, мов та жаба! Побійся Пресвітлого!

 – Аби ті Пресвітлі мені бодай колись в житті допомагали, або хоч якось про своє існування заявили, то я б, може, і побоялась, а так – не бачу жодної причини на нього зважати, – я не збиралась відступати від свого. – От якщо я побачу підтвердження небезпеки, тоді і труситимусь.

Беладона прокоментувала собі під ніс мою поведінку, але я змусила себе не прислухатися. Це було складно, бо слух у ельфів підступно гострий, але я впоралась, бо гучно шурхотіла вбранням.

Вчора Анрі дозволив мені користуватися вбранням з шаф, тож зараз я перебирала сукні, намагаючись обрати бодай щось зручне. Бажано таке, в чому можна втікати від будь-якої небезпеки. Кривава угода мене, звісно, не відпустить, але він же некромант, хтозна, що за сюрпризи мене тут очікуватимуть і від чого доведеться бігти. Краще перестрахуватися і зайвий раз не ризикувати. Вбрання має бути зручним та доречним.

Зрештою я обрала просту коричневу сукню. Беладона одразу ж вибухнула обуренням:

– Що за жахливий несмак? Моя донька надягала це одного разу, але потім послухала мене і перестала носити таке… Шмаття. Леді має вбиратися відповідно до статусу!

– Мій статус – некромантська раба, але я не бачу тут відповідного костюму. Ця сукенка підійде. Має бути зручною…

– А де мереживо?! – білка стрибнула мені на плече, а звідти залізла до шафи. – Де світлі, чисті, яскраві кольори? Коричневий – то колір для одруженої жінки або вдовиці, що зняла траур. Ця спідниця покликана приховувати вагітний живіт! Донька носила це, коли носила, вибачте за каламбур, Анрі! Та сукня така ж  гидка, як і клятий Ольєр де Роан!

Я зиркнула на тканину. Хороша, м’яка, і фасон зручний… Можливо, той Ольєр де Роан – приємний чоловік. І те, що він не подобається Беладоні, здається перевагою, а не недоліком.

– От я ніби не можу прочитати твої думки, але знаю, що вони страшенно непристойні і сповнені неповаги, – білка цибнула назад на моє плече і вдарила мене хвостом. Я аж чхнула, бо шерсть набивалась всюди, не могла.

– Я думала про те, що батько Анрі, ймовірно, непогана людина. Тобто ельф. Він же ельф?

– Так, і це єдине хороше в ньому, не попсував кров моєму любому онуку, не прирік його на коротке існування в цьому світі. Ми давно мали укріпити свій рід. Але завжди можна знайти нормального ельфа, не некроманта!

– Коли будеш радити мені зваблювати Анрі, я це пригадаю.

– Мій онук – то інше!

Я проігнорувала її вигуки, пересадила нахабну тварину на ліжко, вбралась у обрану сукню, більше не слухаючи обурення, затягнула шнурівку, з якою, на щастя, було не так вже й складно впоратися самотужки, і вийшла з кімнати. Треба було знайти Анрі, аби з’ясувати, що мені робити далі.  

На жаль, відшукати його було непросто. Жодної живої душі в коридорах я не бачила, зате мертвих – аж три. Мовчазна привидка вилетіла на мене з-за рогу, явно намагаючись налякати, але сама втекла, забачивши пухнастий хвіст Беладони. Після цього я наштовхнулась на скелет собаки, що гнався за скелетом кота. Зрештою, мені пощастило: у коридорі з’явився чоловік з плоті і крові, літній, з сивим волоссям, доволі мирний на вигляд.

– Леді, – вклонився він мені.

– Доброго ранку, – я видихнула з полегшенням. – Пробачте, як я можу до вас звертатися?

– Мене звати Шарль, – представився чоловік. – Я дворецький в цьому домі уже понад сто п’ятдесят років.

А вуха круглі, людські…

– Він теж мертвий, – прокоментувала Беладона.

– Після смерті у мене геть не болять коліна, графине, – осміхнувся Шарль, явно звичний до поганого характеру своєї леді. – Тож така форма існування мене цілком влаштовує…

– Клятий Ольєр.

– Я постраждав від прокляття леді, – прокоментував Шарль, – але лорд де Роан, хай береже його Пресвітлий, запропонував мені повернутися у стабілізоване тіло. Я не хотів відлітати, бо мав незавершені справи. Я маю на увазі старшого лорда де Роана, лорда Ольєра… Молодий пан чекає на вас за сніданком, леді Кіро. Дозвольте вас провести?

– Звісно, – погодилась я. Шарль мені сподобався. – А ви не могли б підказати, які у молодого пана плани на сьогодні?

– О, – дворецький замислився. – Імовірно, якщо ви вже тут, він нарешті проведе свій магічний експеримент?

Так, мені вже боятися, чи поки ще рано?..