4 (1)

Кіра

Всю ніч мене переслідували кошмари. Я схоплювалась від жаху, сідала на ліжку, важко дихала, намагаючись переконати себе, що все гаразд, потім знову залізала під ковдру, закривала очі і провалювалась в ту ж чорноту. Леді Веспер сміялась в обличчя і повторювала, що Анрі навчить мене, як правильно жити на світі, лорд Беллінгем хапав за руки і намагався затягнути в свою карету, всередині якої клубочилась густа, мов смола, пітьма.

Коли ж нарешті мені вдалось поринути у приємний сон, я відчула, як тупочуть, вистукуючи дивний ритм по моєму тілі, маленькі лапки.

Це вже було не марення. Я завмерла, намагаючись крізь напівприкриті повіки розрізнити, що ж це за чудовисько вмостилось на моїх грудях і дряпає шкіру. Кого я побачу? Скелет кота? Або миші? Або…

– Юна леді, я прекрасно бачу, що ви не спите, – пролунав сварливий голос. – Прокидайтеся негайно, інакше мені доведеться вдаватися до серйозніших методів, аби вас розбудити. Сонце давно в зеніті! Ну ж бо, ну ж бо, так все життя проспати можна!

Я відкрила очі.

У мене на грудях сиділа крупна, вгодована білка з пишнючим рудим хвостом. Тваринка абсолютно точно була живою: чорні оченята-намистинки поблискували, носик втягував повітря. Білка водила вушками зі смішними маленькими китичками, прислухаючись до кожного звуку довкола, і спушувала шерсть.

– Наре-е-е-ешті! – заявила тваринка, демонструючи мені зубки. – Я вже думала, ви, юна леді, так і збираєтесь провести все життя в летаргічному сні і дочекатися, доки знадобляться послуги мого вельмишановного онука.

– Онука?

– Він некромант! – прострекотіла білка.

– Тут і білченята-некроманти є? – вражено перепитала я, не ймучи віри її словам.

Погляд, яким обдарувала мене тварина, можна було назвати водночас презирливим, невдоволеним і геть обуреним. Здається, я щось не те сказала…

– Мій онук – Анрі де Роан, – повідомила вона. – Граф, володар цього родового маєтку, любонько, і твій господар.

Від цього слова я смикнулась, мов від удару блискавкою, але білка не надала моєму похмурому вигляду жодного значення.

– Анрі, – заявила вона, – звісно, не подумав про те, що юній леді потрібен супровід, але, на щастя для тебе – та й для нього, – завжди є я. Я буду вашою фамільяркою, юна леді, – білка стрибнула мені на груди. –  Представлюся, до речі. Беладона де Бріє.

– Гхм. Кіра. І я не погоджувалась на фамільярку.

– Кого б то хвилювало, – білка застрибала по мені. – Вставай, Кіро, нам потрібно бути юною, красивою, гожою…

– Якщо тобі щось потрібно, це не означає, що воно потрібно мені, – відрізала я. – Можу розчесати хвіст. До речі, чому де Бріє? Хіба Анрі – не де Роан?

– На мою біду! – вигукнула Беладона. – Його матір, моя прекрасна донька, на жаль, вдалась в мене красою, але не здоровим глуздом… Коли той нікчема-некромант прибув лікувати мене від прокляття… Тобі відомо про пудреницю?

Я обережно кивнула.

– Так от. Коли той нікчема Ольєр намагався мені допомогти, він окрутив мою доньку. Звабив, підступно звабив! Вона завагітніла. Я заборонила їм одружуватися, але донька насмілилась дати Анрі батькове прізвище. Ольєр його, бачте, визнав, хотів бути з ними. Пфе. Мало що він там хотів! Анрі не повинен був виховуватись клятим некромантом, існувало безліч більш достойних чоловіків, що могли визнати його своїм сином.

– Невже той Ольєр такий поганий?

– То сором на мій рудий хвіст. Некромант! Дослідник! Зараз – подумати тільки, – ректор кофлендської академії, одружений вдруге. Та це ж жахи! Але Анрі, на жаль, прив’язаний до нього. Сподіваюсь, йому стане розуму не запрошувати батька в гості. Думаю, ми з тобою зможемо переконати його, що не потрібно в Лотмері ще одного некроманта. Годі й самого Анрі. Одна користь від паразита, вибив для дитини драконяче благословення… Коли Анрі покличе тебе заміж, ти повинна переконати його зректися батька і повернути прізвище де Бріє…

– Покличе куди?! – обурилась я. – Так, злізь з мене, клята білко, – я схопила її і відсунула від себе якнайдалі. – Не наближайся! Я не згодна, аби ти була моєю фамільяркою, не згодна виходити заміж за Анрі, я взагалі не хочу бути тут… Довше, ніж знадобиться. І не треба так на мене спушуватися, і наближатися до мене не треба. Геть! Геть!

– Скільки паніки… Хіба мій онук не гарний?

– Це не має значення! Звідки ти взагалі тут? Це Анрі тебе до спальні впустив?!

Беладона наїжачилась.

– Звісно, ні. Мені довелось лізти через вікно! – вона вказала на кремезний дуб, що зазирав у кімнату, мало не гілки пхаючи всередину. – Тому що Анрі хотів нас познайомити сам. Любонько, тобі краще зі мною співпрацювати…

– З якого б то дива?

– Бо я знаю, як розірвати криваву угоду.