3 (4)

– Знаєш, я зараз абсолютно не в настрої для повчань, – спробував я відмахнутися від тварини, але де там. Вона підстрибнула і заскочила мені на плече, врізавши хвостом по обличчю.

– Не смій думати про мене, мов про якогось нікчемного гризуна. Ото вже батькова порода! Я, між іншим, графиня, і твій покійний дід ставився до мене, як до благословення небес.

Радше як до прокляття з Безодні, в яке він мав нещастя закохатися, але якщо я скажу про це вголос, то не вгамую її аж до наступного світанку.

Як ти смієш таке казати! – пролунав в голові дзвінкий чоловічий сміх, якого я б теж волів не чути. – Ліонель образиться, в його Безодні нема нікого з настільки важким характером! Та її ж ніхто не хоче у свої володіння забирати!

Дуже розумію богів.

– Я ж не сказав жодного слова, – я не стримав важкого зітхання. – А ти вже одразу думаєш про мене погано.

– Бо у тебе на лобі написано, що ти анітрохи не поважаєш свою бабусю, між іншим, святу жінку з золотим терпінням! – прокоментувала білка. – Так само, як і твій клятий батечко. Прокляті мої кістки, чому моя донька має такий поганий смак на чоловіків!

– Наскільки я пам’ятаю, – нагадав я, – Вільям тобі спочатку сподобався, ба.

– Я не ба, я бабуся, а ще краще було б звертатися до мене «ваша світлосте», як до графині де Бріє.

Господи боже преболотяний Халь, забери цю жінку кудись подалі від мене, я не заслуговую на таку кару.

Мені подобається, що ти визнаєш мою присутність в твоїй голові, але я не можу.

З моєю бабусею що хочеш визнаєш. І чому, Безодне, ти не можеш, ти ж бог?!

Бо не хочу.

Моя бабуся, леді Беладона де Бріє, володарка тієї самої проклятої пудрениці і, скажемо відверто, клятого характеру, вміла зіпсувати настрій кому завгодно, переконати найбільшого впертюха і довести до сказу найспокійнішу людину. Я не сумнівався, що дід закохався в неї по вуха з першого погляду. По-перше, бабця була гарна, мов ясне небо, а по-друге, якщо не з першого погляду, то потім до цієї жінки навіть не наблизишся.

Доля її склалась не надто добре, на жаль. Мстива королева подбала про те, щоб суперниця жила не надто довго і нещасливо. Некромант, який мав рятувати від прокляття, лиш розвів руками, а потім залишив її любій донечці нагадування про себе у вигляді дитини. Мій вітчим, Вільям, застав бабусю уже на смертному ложі, і вона його благословила, але ні про що, окрім доказу, що бабця має жахливий смак, це не дало.

А найпаскудніше, що вона так і не змогла віднайти спокій десь у володіннях Валлоа. Та її навіть Хальвард не хоче до себе брати! Привид бабці літав тут роками, аж доки я не знайшов ритуал, що допоміг їй здобути фізичне тіло… Підходящих для могутності душі розмірів.

Впевнений, вона очікувала на істинне воскресіння, але натомість прокинулась пухнастою і дуже милою білкою. Балакучою, на мою біду, але тепер бодай крізь стіни проходити не вміє.

– Анрі? – вимогливо гукнула бабуся. – Чому ти мовчиш?

– Думаю, як то мені не пригадати закляття для розвіювання вашої ясновельможності, – огризнувся я.

– Це так ти поважаєш рідну душу! І в тебе нічого не вийде, твій батечко, бодай би його перевернуло та й гепнуло, пробував на прохання твоєї матері.

– «Перевернуло та й гепнуло»? Ти ж графиня!

– Мені було нудно, я вивчала манери спілкування простолюду. То що стосовно дівчини, Анрі? Я тобі кажу, вона втече.

– Кіра не дурна, – зітхнув я. – І вона розуміє, що кривава угода так просто не залишить її в спокої. Кіра не хоче загинути, а я не настільки страшний.

– Ти нічогісінько не розумієш в тонкощах жіночих душ, – заперечила білка. – Вона шукатиме вихід, бо ти для неї клітка, а вона хоче на свободу! Їй потрібна надійна компанія.

– Я – надійна компанія. Вона звикне.

– Ти – чоловік! І наявність у тебе…

– Ба!

– …Первинних статевих ознак робить тебе персоною, недостойною довіри. Крім того, ця дівчина явно тобі подобається. До речі, – білка цибнула мені на голову, а звідти перелізла на інше плече, – вона справді гарненька. Ельфійка. Я думаю, була б тобі гарною дружиною.

– А як же крики про мезальянс?

– Ти байстря некроманта. Який мезальянс? Ельфійка, письменна – беремо!

– Бабусю, я знайду спосіб перетворити тебе на дим, – пригрозив я, хоча ми обоє знали, що я це несерйозно. Як, власне, і вона про «байстря некроманта». Бабуся мене любила. Правда, це анітрохи не полегшувало її характер.

– Я можу допомогти тобі, – прострекотіла білка, лоскочучи мою шию пухнастим хвостом. – нагляну за цією дівчинкою. Прикинусь її фамільяркою. Згода?

– Згода, – зітхнув я.

Принаймні, так Кіра не зможе встряти у чергову халепу через втечу.

Сподіваюсь, бабуся не доведе її до сказу. Принаймні, не за одну ніч.