3 (3)

Кіра вражено завмерла. В її очах змішалися подив, страх і захват.

О, дівчинка нарешті зрозуміла, що потрапила до пристрасного маніпулятора…

Помовчав би вже! І не переносив на мене свої власні історії.

Отже, тепер ти визнаєш, що можеш чути мій голос? Я майже ображений, що ти стільки часу мене ігнорував, Анрі.

– Все гаразд? – спитав я у Кіри, яка досі мовчала. – Сподіваюсь, ти зараз не скажеш, що я мусив бути милосердним з леді Веспер. Вона не надто милосердна з іншими дівчатами, наскільки я знаю.

Кіра нарешті прийшла до тями. Вона притиснула долоні до спаленілих щік, струснула головою.

– Ти віддав їй небезпечний артефакт, який має її згубити, – добираючи слова, промовила вона, – для того, щоб розбудувати свою справу, і сподіваєшся, що це спрацює? Тобто, я… Я рада, що вона страждатиме! Але тобі за себе не страшно? Не боїшся, що вона комусь пожаліється на артефакт, і по тебе прийде магічна поліція? У леді Веспер чимало впливових клієнтів, – останнє слово явно важко давалось дівчині, вона витиснула його з себе через силу, буквально виплюнула. – Нехай з лордом Беллінгемом вона посварилась, залишається ще безліч інших.

– Я за це не переживаю. Я міг і не знати про те, як впливає артефакт, і якщо хтось пред’являтиме до нього претензії, що ж, я продемонструю королівську дарчу, і нехай принци або король з королевою пояснюють, як так сталось, що їх вельмишановна попередниця, нині королева-матір, яка досі жива і активна при дворі, хоч і без чоловіка не може займати престол, використала настільки темне прокляття і ще й комусь його подарувала. Їх Величності ніколи на таке не підуть, вони не дозволять опорочити свою ідеальну репутацію. А якщо підуть, що ж, – я розвів руками. – Розберусь якось. В крайньому випадку, переїду до батька в Кофленду, він мене постійно туди кличе.

– Ти що, вважаєш себе невразливим?

– Майже! Я пропустив через себе енергію небезпечного бога, аби створити для нього Ворота, – похвалився я, – і після цього зі мною нічого не сталося. Жодних змін. Чи я маю боятися якихось королів та королев?

Дехто перебільшує стосовно «жодних змін».

– То що, – я зробив вигляд, що голос у голові не зміг жодним чином мене зачепити, і це лише марення, – ходімо їсти? Я попрошу Марі вийти.

– Це нечемно, – буркнула Кіра. – Я спробую до неї звикнути. Не хочеться її ображати.

– Ох! Ти не хочеш її ображати, бо боїшся, що вона тобі мститиметься, чи?..

– Вона ж жива людина! Ну, тобто, – дівчина знову зашарілась. – Вона не жива. І вона не людина, судячи з того, що я бачу. Але вона наділена почуттями і розумом, як я розумію, і не заслуговує на таке ставлення через свій дивний вигляд. Я не хочу, щоб вона ховалась на власній кухні через те, що я туди приходжу…

Я замилувався Кірою. Ні, все-таки не помилився, коли вирішив втрутитися. Я сподівався, що леді Веспер дасть мені причину заявитись до неї на поріг і переламати всі плани, але думав, що вийде все ж дещо інакше. Кіра дуже вчасно звалилась мені на голову, напускати ніяке фальшиве некропрокляття на той дім і потім чекати, доки викличуть, аби всіх врятував, не довелося.

– Що ж, ходімо, – звернувся я до Кіри. – Повечеряємо.

Важко було не помітити, як Кіра перевіряє поглядом кожен поворот коридору, кожнісіньке вікно, меблі. Справа явно була не в тому, що їй так подобалось облаштування мого будинку. Шукала шляхи до відступу і думала, як втекти.

– А я зможу прочитати детально договір, за яким ми заключали криваву угоду? – спитала вона. – Хочу знати, що саме муситиму робити і… Як можу себе захищати.

– Добре, – легко погодився я.

Якщо ця дівчина готова вистрибнути з екіпажу та помчати геть, не думаючи про криваву угоду, то хай хоч розумні шпаринки в договорі пошукає. А поки шукатиме, як пощастить, то звикне до мене і перестане так боятися.

Більше Кіра мене ні про що не запитувала. На кухні вона сіла так, щоб все ж не бачити Марі, і здригалась щоразу, як чула стукіт кісток, але жодним словом не видала свого невдоволення. Трималася. Це було навіть мило, мало хто так ставиться до некромантів і їх творінь.

…А ще вона явно зголодніла, бо накинулась на їжу з нечуваним апетитом. Марі щось промурмотіла про те, як мусить їсти леді, але я потай продемонстрував їй кулак, тож кухарка більше не буркотіла.

– Принаймні, хтось не соромиться показати, наскільки смачно я готую, – заявила вона сердито собі під ніс.

Я сподівався, що Кіра цього не почує.

Після пізньої вечері я все ж провів її у одну з вільних гостьових кімнат.

– Облаштуємо тут все завтра, –  пообіцяв я, – а поки поспи так. Тобі щось потрібно? Леді Веспер вклала валізку з деякими твоїми речами, але, знаєш, я не впевнений, що там все чисте від сторонньої магії, тому вирішив дати тобі одну з тих сорочок моєї матері, які вона так ні разу і не вдягнула. Вона обожнює купувати зайві речі. Добре?

Кіра подякувала. Вона зачинила за собою двері до спальні, і я нарешті залишився один. Що ж, можна нарешті…

– Завтра це дівча втече, – заявили у мене за спиною. – Бачить Пресвітлий, втече, Анрі, і будеш ти шукати її, непритомну, по всіх своїх володіннях.