3 (1)

Анрі

Кіра нагадувала насуплене кошеня. Можливо, якби я озвучив це вголос, вона воліла б продемонструвати кігтики на практиці і видряпала мені очі, тож я прикусив язик і просто крадькома поглядав на дівчину. Нашийник, недбало загорнутий в тканину, лежав поруч зі мною на сидінні. Цікаво, скільки за цей «подаруночок» заплатила леді Веспер і як вона взагалі його здобула…

В Лотмері поважають лише світлу магію. Це правило, яке втокмачували мені в голову з дитинства. Темною силою можуть послуговуватися тільки ті, хто має на неї спеціальний дозвіл. Криваві угоди, нашийники, що ламають волю – це все для стримування злочинців, лише окремі маги володіють відповідними навиками, і вони служать короні.

Що ж. Якщо леді Веспер справді служить короні ось таким чином, то я неймовірно розчарований в нашій монархії. А коли мене щось розчаровує…

– Приїхали, Ваша Світлосте.

Я здригнувся, випадаючи зі своїх думок, і першим вискочив з карети, аби подати Кірі руку. Вона сіпнулась від мене і обдарувала настільки ворожим поглядом, що я б відступив, якби не був звичним. Колючка. І чим я їй так не подобаюсь?

Можливо, тим, що ти її купив, мов річ? Я б теж образився.

Я струснув головою, відганяючи геть тихий вкрадливий голос. Я не чаклун і не давав клятви жодному богові, тому ніяких внутрішніх голосів мати не повинен. Тож краще не звертати увагу на те, як до мене говорить щось, що не повинно говорити.

Дуже зручно. Схвалюю. Найперше, що повинен робити маніпулятор – це брехати самому собі.

– Виходь, – я потягнувся до Кіри. – Не починай знову, будь ласка. Ти ж не плануєш тут ночувати, ну справді!

– Мені дуже подобається в цій кареті, – буркнула вона. – Можливо, я б з радістю лишилась тут спати.

– Вечерю теж подавати сюди?

– А у нас передбачена вечеря десь о… Третій ночі?

Я замислено потер скроні.

– Технічно, це варто називати раннім сніданком. Проте я після цього планую лягти спати і прокинутись десь о… Годині дванадцятій щонайменше, тому логічніше назвати прийом їжі вечерею. І так, я голодний, як тисяча пітьмаків з Безодні.

– Аж тисяча?

– Ага. Лорд Люці мало їсть, тож якщо помножити його апетит на тисячу людей, вийде середньостатистичний голодний ельф, – зітхнув я. – Ну, ходи.

Нарешті Кіра обережно вклала долоню в мою розкриту руку і дозволила вивести себе з карети. Вона сторожко роззирнулась, але більше принаймні не намагалась втекти геть. Я видихнув з полегшенням. Здається, у нас з’явився шанс бодай домовитися, це… На краще.

– А хто такий лорд Люці? – уточнила дівчина про всяк випадок. – Він теж тут живе?

– О, ні, це мій знайомий, – пояснив я Кірі. – Ча… – мабуть, не варто шокувати дівчину тим, що я не єдина грізна темна сила в Лотмері. – Чарівник-винахідник, – що ж, майже правда, – небесний ельф. З такими великими пір’їстими крильцями. Дуже порядний чоловік і дуже розумний, але їсть так, наче він синиця і може вміститися на долоні.

– Як леді, – захихотіла Кіра. – Бо леді повинна їсти як пташка. А що буде на вечерю?

– Чого б ти хотіла?

– М’яса, – не сумніваючись ні секунди, випалила вона, і тоді додала: – Хліба і чогось зеленого. Я люблю огірки.

– Радий, що ти вже готова озвучувати свої вподобання, – зітхнув я. – Буде м’ясо. Зараз я викличу кухаря… або, може, ходімо одразу на кухню. Тобі зручно в цьому одязі? Ми могли б розслабити шнурівку.

До мене запізно дійшло, що ця пропозиція далека від пристойної, бо навіть в темряві було добре помітно, як зашарілась Кіра. Я вже подумав, що вона так мило ніяковіє, але дівчина змією просичала:

– Навіть не сподівайтесь, ваша світлосте!

– Та нащо так реагувати, – я б навіть образився, якби не тямив, що в неї є чимало причин не довіряти оточуючим. – Я просто не хочу, щоб ти задихнулась, і не збираюсь до тебе чіплятися. Може, ти навіть мені не подобаєшся!

Кіра підозріливо блимнула на мене своїми величезними очиськами. Оцінювала, певне, наскільки грубо я брешу.

– Аніскілечки? – уточнила вона.

– Анітрохи.

Взагалі-то Кіра була гарною. Так, надміру худорлявою, і їй не завадило б від’їстися, але хороший харч не знищив би вроджену ельфійську тендітність, не зробив би меншими її чудові очі в обрамленні густих чорних вій. Волосся я б розпустив, мені не подобались вигадливі зачіски, що лише приховували довгі каштанові локони. Ми саме увійшли до замкового коридору, добре освітленого, і я міг насолодитись тим, як виблискує її волосся у магічних вогнях, замилувався довгою лебединою шиєю. Характер, правда, теж лебединий, а це лиха пташка, але, як на мене, то навіть в плюс. Я теж не подарунок. І… Гаразд, чому я на неї задивляюсь? Я не для того витягував дівчину з будинку леді Веспер!

На щастя, від думок про красу Кіри мене відволікло постукування кісток. З-за рогу випливла Марі, моя кухарка. Я вже збирався звеліти посмажити м’яса, але де там.

Мене заглушив гучний зляканий крик Кіри.