2 (1)

Кіра

Магічний нашийник вартував чимало на чорному ринку. Застосовувати його могла тільки поліція проти небезпечних обдарованих злочинців, тих самих некромантів, аби не дозволити їм втекти з в’язниці. Як леді Веспер дістала цю гидоту, я не знала, але, вочевидь, він був бракованим, бо навіть під впливом я залишалась собою. Тіло виконувало накази, проте розум належав мені.

Хоча, можливо, це навіть гірше: все усвідомлювати, але не могти сперечатися і захистити себе.

Леді Веспер не одразу провела мене до лордів. Спочатку вона змусила перевдягнутися в насичено-зелену сукню, що вигідно підкреслювала тонку талію і мала трохи глибший виріз, ніж я називала б це пристойним. Хотілось прикритися руками, але, звісно, наставниця не дозволила цього зробити, як і накинути шаль. Моє волосся вона зібрала так, щоб відкрити гострі вуха. Нашийник, що поблискував на горлі, здалеку нагадував прикрасу.

– Якби поводилась слухняно, то обійшлось би без цього, – леді Веспер постукала по ньому нігтем. – Хоча, Кіро, це навіть на краще. Я не розраховувала на те, що за тебе битимуться аж два шанованих лорда. Припала до душі тому ельфу, еге ж?

Я подарувала жінці розгніваний погляд, але вона не помітила моєї маленької вільності, продовжила поправляти прядки, навіть магією підкрутила кілька локонів, щоб вони привабливо обрамляли обличчя.

– Ось так, – гмикнула опікунка. – Пощастило, що ти красуня, навіть не потрібно нічого фарбувати. Якби була розумною, то скористалась би цим, але що вже тепер… Може, ще втямиш, що без багатого покровителя далеко не зайдеш.

Люті слова кипіли на язиці, я поривалась сказати леді Веспер, що вона огидна, але де там. Жінка взяла мене під лікоть і повела до вітальні. Я мусила коритися наказу.

– Займеш місце в центрі зали, там, куди падає світло, – звеліла жінка. – Стоятимеш рівно, виконуватимеш, що скажуть лорди, без суперечок. Всміхатимешся. Не говоритимеш жодного зайвого слова, але відповідатимеш на питання, якщо воно стосуватиметься тебе. І я б сказала тобі не соромити мій притулок, та ти вже й не зможеш. Сьогодні ти підпишеш контракт, я нарешті поверну гроші за твоє виховання, і ти станеш власністю благородного лорда. Радій.

Цього разу я навіть витиснула з себе презирливе пирхання, але леді Веспер зробила вигляд, ніби нічого не почула.

Місце, яке вона визначила для мене, було підсвічене спеціальною магією. Я стала рівно в центрі освітленого кола і завмерла, відчуваючи себе лялькою на вітрині.

– Красуня, – причмокнув лорд Беллінгем.

Для шанованих гостей підготували крісла. Лорд Беллінгем, немолодий вже лисуватий чоловік, ніби й не товстий, а якийсь… Спухший, з масним огидним поглядом, сидів, відкинувшись на спинку, і вдоволено всміхався. Анрі виглядав повною його протилежністю.

При світлі він здавався ще гарнішим, ніж в пітьмі ночі. Тонкі ельфійські риси чудово гармоніювали між собою, темні очі сяяли, мов дві вуглинки, а тонкі вуста вигинались в ніжну усмішку. Хвилясте чорне волосся спадало на плечі. Анрі теж сидів розслаблено, але в його позі не відчувалось ані краплі пихатості.

Граф де Роан був тим самим рятівником, про якого мріяла кожна дівчина в цих стінах. Прекрасний, родовитий, вочевидь, з грошима.

Тільки я добре знала, що я не у казці, і рятувати мене ніхто не стане. Він – джерело небезпеки, може, ще й більшої, ніж його супротивник у кріслі навпроти.

– Вельмишановні лорди, оскільки ми не змогли вирішити суперечку стосовно цієї юної леді, пропоную вам ще раз подумати та прийняти рішення, скільки ви готові запропонувати. Кіра – одна з моїх кращих вихованок, – леді Веспер стала посередині між двома кріслами, рівно навпроти мене. – Юна, прекрасна, чистої ельфійської крові, обдарована і талановита.

– І норовлива, – додав Анрі, всміхаючись куточком вуст. – Впевнені, лорде Беллінгем, що впораєтесь з цією дівчиною?

Я ненавиділа його аристократичну пихатість.

– Не вам мене навчати. Я й не таких конячок об’їжджав, – фиркнув Беллінгем. – А ви, де Роане, де плануєте взяти гроші? Наскільки я знаю, вітчим з вами не поділиться.

– На щастя, з недавніх пір я достатньо дорослий, аби вітчимові дозволи мене не турбували, бо спадок діда цілком і повністю належить мені, – відказав Анрі.

– З вашим личком, можна отримати будь-яку дівчину і безкоштовно.

Це була правда. І якби Анрі залицявся до мене десь… Поза межами цього дому, я б, може, і подумала відповісти взаємністю.

Але ж не так, не в рабському нашийнику, не в контракті на крові.

– Нехай покрутиться, – звелів Беллінгем мені. – Хочу роздивитися…

Я вже зробила півоберта, коли Анрі втрутився.

– Спинись, – звелів він. – В цьому нема потреби. Нащо лордові Беллінгему роздивлятися дівчину, яка піде зі мною.

– Давайте почнемо торги, – зітхнула леді Веспер, – лорди, я б воліла обійтись без суперечок у моєму домі, якщо ви не проти. Початкова ставка: тисяча золотих.

Скажені гроші!.. Проста сільська родина на десять золотих легко переживе зиму…

– Скільки коштує ваш родовий замок? – уточнив лорд Беллінгем. – П’ять? І то всі ваші надбання, лорде де Роане? Чи варто купувати дівчину, яка буде настільки дорога? Я даю дві тисячі, до речі.