1 (4)

Ще мить тому я думала, що гірше уже нікуди. Що ж, тепер добре усвідомила: завжди є куди. Руки Грімзона міцніше стиснулись довкола моїх ліктів, і як би я тепер не сіпалась, намагаючись звільнитись, все марно. Ніхто не відпустить. А новий знайомець тепер вивчав мене зацікавленим поглядом, від якого сипало сиротами по шкірі.

– Ваша Світлосте, – навіть леді Веспер не одразу зрозуміла, як ставитись до цієї пропозиції, – з лордом Беллінгемом вже домовлено, і йдеться про доволі велику суму грошей. Навряд чи у вас знайдеться така велика сума готівкою настільки швидко.

– Я б на вашому місці не ручався, що у мене знайдеться, – відказав Анрі. – Я хочу контракт з цією дівчиною. Беллінгемові вона ні до чого. Вона ельфійка, а він всього лиш людина.

– До чого тут раса? – здивувалась леді Веспер.

Була б ні до чого, якби  дівчат не забирали собі, наче іграшок. Але я розуміла, до чого хилить Анрі. Цілком очевидно, що «контракти» розповсюджуються лише на звичайну роботу. Ельфу для продовження роду потрібна саме ельфійка, а для людини це так, тендітна іграшка.

Але я взагалі не збиралась продовжувати нічий рід! Нехай тільки спробують мене торкнутися, що один, що інший!

– Мені потрібна працівниця, яка не впаде від доторку мого дару, – пояснив Анрі. – І я бачу перед собою магічно обдаровану ельфійку. Знаєте, як складно переконати когось приєднатися до моєї команди? А цей договір повинен влаштувати юну леді більше за контракт з лордом Беллінгемом, особливо враховуючи його репутацію.

Що б за доля не чекала на мене поруч з Анрі, навряд чи вона теж буде хорошою. Некромант! Для чого такого він може хотіти мене отримати?

– О, графе де Роане, – леді Веспер нервово глитнула. Відмовляти комусь настільки родовитому і впливовому, що йому дозволяють відкрито практикувати некромантію в країні, де темну силу вважають клеймом і не допускають її використання, жінка явно не хотіла. – Насправді, у мене є ще кілька вихованок, і вони, можливо, підійдуть вам?

Анрі похитав головою.

– Поняття не маю, про кого йдеться, але я хочу саме цю дівчину, – він гордо звів підборіддя і з висоти свого зросту гордовито поглянув на леді Веспер.

Вона сама завжди нависала над вихованками, а в дитинстві взагалі здавалась мені подібною на гострі шпичаки на даху собору, така ж сама худа, кістлява, височенна та погрозлива. Проте Анрі виявився вищим і, звісно, сильнішим – він же чоловік. Ельфи бувають оманливо милими, і таким мені здався молодий некромант, доки він не розправив плечі і не дозволив небезпечній хижій усмішці розквітнути на вустах.

Леді Веспер завжди швидко робила правильні висновки, тож швидко дійшла до думки, що відмову їй так просто не пробачать.

– Я думаю, ми могли б обговорити це в будинку, – сказала жінка зрештою. – Я не думаю, що кладовище – гарне місце для того, щоб вирішувати, кому саме дістанеться контракт моєї вихованки. Ви погодитесь піти зі мною?

– Звісно, – кивнув де Роан.

– Я проведу вас. Грімзоне, проведи Кіру до її кімнати, нехай дівчинка приведе себе до ладу. Я зайду до неї, щойно подбаю про нашого гостя.

Грімзон як завжди мовчки і без жодного сумніву виконував наказ своєї пані. Він поволік мене, ні на мить не ослаблюючи хватки. Я спробувала сказати, що сама піду, але чоловік навіть голови не повернув. Не довіряв і вважав, що найкраще буде взагалі на мене не зважати.

Він заштовхнув мене не у кімнату, де я жила раніше, а у невелику комірчину без вікон. Я метнулась до дверей, але чоловік зачинив їх просто перед моїм носом.

– Випусти мене! – закричала я. – Негайно!

Магія, якою було просочене дерево, легко глушила звук. Я зрозуміла це, коли вже зірвала голос і відступила від дверей, надто виснажена марною боротьбою. Тепер лишалось тільки чекати.

Я не знала, скільки минуло часу, перш ніж двері відчинилися, і леді Веспер зайшла до комірчини. В руках у неї було щось схоже на нашийник. За спиною жінки маячив Грімзон. Він зачинив двері вже зсередини, і кидатися до виходу здалось мені геть марним.

– Кіро-Кіро, – поцокала язиком жінка. – Дивовижно, але твоя втеча справді зіграла нам всім на руку. Молодий некромант справді дуже хоче тебе забрати, навіть готовий виплатити компенсацію, яку я була б винна Беллінгемові за розірвану домовленість. Вони готові до торгів. Цікаво, що планує з тобою зробити граф де Роан.

– Це незаконно, – видихнула я, забившись в куток. – І вони не отримають покірну ляльку, скільки б грошей за це не просили.

– Ну, звісно, ти можеш так вважати, – погодилась вона. – Але правда в тому, що рішення приймаєш не ти. Тож ходімо, продемонструєш їм себе і свій дар, і побачимо, хто дасть більше грошей.

– Я нічого не демонструватиму.

– Грімзоне, потримай її. Я повинна надягнути нашийник, – зітхнула леді Веспер. – Так і знала, що до цього дійде.

Нашийник… Той самий, що позбавить мене волі. Ні, вона не насмілиться!

Але, звісно, леді Веспер насмілилась. Я металась, мов загнана в глухий кут тварина, але це нічого не дало. Зрештою, рабська прикраса зімкнулась на моїй шиї, і я обм’якла. Власне тіло тепер ледь-ледь корилось мені.

Зараз леді Веспер перемогла… Але я все одно не спинюсь ні на мить, перш ніж відвоюю власну свободу. Я їм не дістанусь. Нізащо!