1 (2)

Я спробувала відповзти вбік, але вперлась спиною в земляну стіну. Яма, звісно, не поспішала чарами виштовхувати мене назовні, хоча магією смерділа добряче. Голову даю на відсіч, це щось темне та заборонене.

Скелет хижо заклацав зубами, і я тихенько пискнула. Ні-ні-ні, ніяку голову я нікому не даю, не треба так на мене облизуватися.

– В-в-ви хто? – прошепотіла я. – І що ви робите на кладовищі… Серед ночі?!

– А ви? – вигнув брови молодик.

Він жестом стягнув магічне світло, що розливалось довкола, у міцну кульку, і змусив її зависнути в повітрі простісінько над моєю головою. Це дозволяло добре роздивитися обох моїх нових знайомців. Правда, від одного погляду на скелет мене ледь не вивернуло, тому я швиденько перевела погляд на живого чоловіка.

Судячи з гострих вух, він був ельфом. Обличчям ніби на кілька років старший за мене, але ж ельфійська раса – підступна, двадцятип’ятирічного легко переплутати з трьосотрічним. Різниця тільки у погляді, а я не настільки тямила в гостровухих. І в магах!

Очі у хлопця нагадували дві вуглини, темні і палючі. Я втягнула голову в плечі під цим його виразним поглядом.

– Я тут просто… Гуляла, – сказала я. – І, якщо ви не проти, продовжу свою прогулянку далі. Мені… Треба. Туди. Кудись, – я махнула рукою, навіть не знаючи, в якому напрямку.

– Та ви ж тільки звідти прийшли.

– Тоді тудись! – я вказала в протилежному.

– А там ліс. І мені здається, юній леді не варто гуляти на самоті вночі на кладовищі. Хіба воно не має бути закритим для відвідувачів?

Я вже зібралась виправдовуватися, що просто заблудилась, аж раптом подумала: а якого дідька, власне, мене допитує хлопець, який сам незрозуміло що тут забув?!

– Вибачте, але причини моїх прогулянок – це моя особиста справа, – гордовито відповіла я. – Ви теж не розповіли, як тут опинилися!

– Зайшов через ворота по обіді і дочекався ночі у фамільному склепі, – повідомив юнак. – Мене звати Анрі де Роан, до речі.

– Тут н-не поховані ніякі де Роани, – пискнула я.

– Ви так гарно тямите в місцевих похованнях? Це дуже мило. Я був в склепі по материнській лінії, – пояснив він. – Мій дідусь був графом тут неподалік. Зараз він, на жаль, мертвий. Я прийшов дещо в нього спитати, але він сказав, що треба поцікавитись у іншого предка, і от, я тут.

– Господи боже, – охнула я. – Ви розкрадач могил?!

– В жодному разі! – заперечив Анрі. – Я некромант. То що, леді, ви дозволите витягнути вас з цієї ями?

Він простягнув мені руку. Я вчепилась в неї і в цю ж мить почула натужний скрип. З таким могли тільки відчинятися трикляті ворота. Гул пошукового закляття пронизав повітря, і у мене аж волосся на потилиці дибки стало.

Здається, за мене леді Веспер мала отримати чималі гроші, якщо вона вже зважилась лізти сюди, на кладовище, і користується такими магічними засобами.

Якщо нас побачать, мені кінець. Але тут темно, яма глибока…

Я вчепилась в руку Анрі і сіпнула його на себе. Хлопець з невдоволеним охканням повалився вниз, дивом мене не роздушивши, і завмер. Магічний світлячок погас, проте в темряві я добре бачила риси блідого ельфійського обличчя.

– Це було дуже несподівано. Яма глибока, – прошепотів Анрі. – А скелет розсиплеться, поки нас тягнутиме. Ми тут трішки застрягли.

Та й слава небесам.

– Тихо будьте, – зашипіла я на некроманта.

– Чому?..

Відповісти я не встигла. 

– Кіро! – прокричала леді Веспер. – Кіро, любонько! Будь ласка, озвися! Ти не уявляєш, які небезпеки чигають на тебе в цьому світі!

Ага, уявляю, продаж якомусь старому збоченцю. Чи не старому, яка різниця, скільки років буде потворі, що вирішила «виплатити мій борг» перед цією клятою «благодійністю».

– Там вас шукають? То вас звати Кіра? – поцікавився Анрі, вмощуючись поруч зі мною. – А хто це така?

– Опікунка колишня, – засичала я.

– Кіро, у мене зараз серце від страху стане… – продовжувала причитати леді Веспер.

– Не можна змушувати леді так переживати, – серйозно промовив Анрі. – Може, вона ще й допоможе нам безпечно вибратись з цієї ями. А то я б не хотів використовувати темну силу поруч з мерцями, ще пробудяться, хтозна.

– Ні, вона…

Я мусила сказати клятому некроманту, що моя опікунка – потвора, яка витягуватиме з мене гроші, аж доки не замучить. Але він виявився прудкішим.

– Леді, ми тут! – крикнув хлопець, підстрибуючи у ямі, і, щоб нас випадково не пропустили, запустив у повітря цілий феєрверк магічних іскор.

Ну все. Мені кінець.

___

Любі читачі, вітаю вас у новинці! Історія буде жвава, весела, сповнена пригод і кохання. Буду рада почути ваші перші враження про Кіру та Анрі!