1 (1)

Кіра

Чим повинна займатися дівчина у день свого двадцятиріччя? Не знаю. Я, наприклад, збиралась втекти з дому.

Я добре підготувалась до втечі! Витратила останній тиждень на те, щоб потрохи розчинити захисне закляття на вікнах та підпиляти замок, на який їх зачиняли, зібрала свої скромні пожитки, тобто трохи старого одягу і грошей, стягнула ввечері з кухні буханець хліба, і чекала, доки погасне клята мітка на зап’ястку.

Скоріше б вже!

У всіх дітей Лотмеру захисна мітка зникає у вісімнадцять. Але моя опікунка, леді Веспер, обманом заблокувала магічну мітку ще на два роки, а тепер вимагатиме заплатити за «все, що для мене зробила».  

Я вже бачила, як це відбувалось з іншими дівчатами. Варіанти два: заплатити самій, якщо покійні батьки лишили спадок, або підписати магічний контракт і відпрацювати втрачене. Тобто, опинитися в руках якогось мага чи багатія, стати його безкоштовною служницею, а то і гірше.

Ні, рабинею я себе зробити не дозволю!

Де вже та північ! Я визирнула у вікно, благаючи, щоб ця мить настала швидше, і в цю ж мить хтось смикнув двері.

– Кіро? – почула я голос леді Веспер. – Я знаю, що ти не спиш. Нам треба дещо обговорити…

Що? Зараз? Я сподівалась, що у мене буде час бодай до ранку! Магія не мала б дозволити їй так чинити зі мною, доки мітка не згасне!

Зап’ясток обпалило болем, і в цю ж мить вдалині почувся дзвін годинникової вежі. Пора!

Я вистрибнула на підвіконня, відчинила вікно і визирнула назовні. Треба злізати обережно. По стіні вився плющ, але він не надто надійний, а я маю вберегтися, нічого не розбити.

– Кіро? – леді Веспер смикнула двері знову. – Відчиняй.

– О, леді, – я спробувала зімітувати сонний голос, – що трапилось? Вже так пізно!.. Я спала…

– Нам потрібно поговорити, а тоді спатимеш далі. Відчини мені двері.

– Я… Одну хвилинку, леді Веспер, я лише вдягнуся!

Навряд чи це дасть мені багато часу, але хоч хвилинку! Я востаннє глянула на кімнату, що останнім часом здавалась мені кліткою, і шурнула на вулицю.

Плющ боляче впивався в обмотані тканиною долоні. Я не мала рукавичок, але подбала про те, щоб отруйна рослина не наробила страшної шкоди. Тепер повільно, триматися тільки за міцні гілки, потроху! Я покрутила головою, намагаючись знайти нову опору, але натомість зачепилась поглядом за масивну чорну карету, що стояла на під’їзній доріжці. Отже, за мною вже приїхали. Леді Веспер знайшла того, хто «виплатить увесь борг за бідолашну ельфійку». Ні, благодійнику, обійдешся. Я…

Щось тріснуло, а тоді лоза, за яку я так відчайдушно чіплялась, надірвалась, і я полетіла додолу.

Під вікнами цвів кущ бузку. Дрібні гілочки впилися в мою шкіру, роздерли одяг, але це все – дрібниці. Я ціла і навіть нічого не зламала. А тепер тікати!

Ледь виборсавшись з куща, я кинулась геть.

– Кіро?! – грім голосу леді Веспер наздогнав мене вже біля важких кованих воріт, захищених магією. – Кіро, не смій, дурне дівчисько! Магія тебе обпалить! Кіро, ти можеш загинути!

О, так, леді Веспер дбала про захист свого будинку так старанно, ніби ми були злочинницями, яких конче необхідно тримати подалі від людей. Більшість її полонянок-вихованок взагалі не мали шансу вибратися звідси. Але краще опіки, ніж «благодійник».

І я не загину. Може, хтось інший і постраждав би, але я – ельфійка, а ельфи володіють магією, навіть якщо старанно блокувати їх дар.

Я вхопилась долонями за металеві пруття і прикликала магію. Ну ж бо, будь ласка! Не дарма ж я ризикувала, підміняючи блокувальний порошок леді Веспер, аби кляте стерво ні про що не здогадалася.

За спиною уже чулись важкі кроки. До мене бігла охорона. Але магія нарешті стрепенулась всередині, і я відчула, як метал, що несамовито пік долоні, раптом заспівав, озиваючись на мій доторк. Є!

Грати розігрілися, і тепер я легко розсунула їх долонями. Пальці шалено пекло, але я протиснулась в утворену щілину, підхопила вузлик з речами і помчала геть.

В спину полетіло закляття. Я відкотилась в сторону, намагаючись уникнути прямого зіткнення з чарами, але силова хвиля зачепила плече. Треба було поспішати, і про те, щоб втікати до міста, не могло навіть йтися. Там мені ніхто не допоможе, а я мушу сховатися.

– Кіро, стій!

У мене був тільки один вихід. Старе кладовище неподалік, через яке я і думала втікати. Заходити на його територію побоювалися, і я сподівалась, що леді Веспер та її слуги не зважаться теж. Тому, притискаючи до грудей свої скромні пожитки, поспішила у напрямку темного пустища.

– Дурна дівко, ти хочеш до некромантів на досліди?!

Та які некроманти! Їх не існує. В Лотмері лише світла магія, і ніхто не ритиметься на міському кладовищі. Тут же є варта! Ну, мала б бути.

Тому я перестрибнула через, на щастя, не зачаровану кам’яну огорожу і помчала, петляючи між могил. Можливо, зараз заховаюсь за склепом, перебуду в тиші, а потім…

Скласти план до кінця я не встигла. Земля раптом пішла з-під ніг, і я зрозуміла, що падаю вниз. Скрикнула, здійняла руки, і яму, в яку я звалилась, осяяв магічний спалах.