Глава тридцята

         Море стиха шуміло у відчинене вікно підспівуючи вогнищу, що стрекотіло в комині. Чоловік на стільчику виводив ідеальні лінії блакитним кольором. Палітра відігравала усіма відтінками синього, що м'яко лягали на полотно. З моменту зустрічі він повернувся ніби сп'янівши та одразу приступив за роботу, майже не відходячи він мольберту.

               Говард вже витирав кисті, коли почув шум на вулиці тож не вагаючись вийшов на поріг. Спершу думав, що Джером вкотре вирішив завітати в гості, тероризуючи мозок та серце розмовами про Тею. Ніяк не очікував побачити саме її коло свого ґанку та ще більше спантеличив одяг візитерки. Сірий халатик сповз з плечей, на яких тоненькими смужками трималася нічна сорочка. Вона тремтіла.

— Ти замерзла, ходімо в дім. — не питав, відчинив дверцята й майже поволік за собою.

           Не сперечалася, хоч йшла кволо та все ж присіла на крісло, що найближче розташовувалося до джерела тепла в домі. Говард тим часом заварив дві чашки квіткового чаю, що збирав власноруч збирав неподалік на галявині.

— З тобою все гаразд? — Тея виглядала ніби зустріла привида, який розповів їй невтішні майбутнє.

— Так. Тиждень був складний. — погляд втопила в горнятку, що міцно тримала двома руками. — Я певне піду.

— Там ніч на дворі, це небезпечно. — Говард твердо вирішив не випускати її за двері, навіть якщо на неї там десь чекає чоловік. А немає чого відпускати дівчаток одних, ще й у такому вигляді.

****

        Думками Квітеї розбіглися запитання, які тримала під замком зубів. Задавати їх вважала недоречним хоч цікавість з'їдала з середини. А ніч й справді встигла міцно вкорінитися на землі, полишаючи лише місяць із розсипом зірок. Та це не надто безпечний час для прогулянки гірськими серпантинами.

          Раптом погляд зачепився за мольберт, що стояв на тому ж місці що й колись. Там стояла картина, свіжа. Лише тоді Тея помітила фарбу на руках Говарда. Синій, для неї це був колір спокою та картина говорила зовсім не про це. В ній відчувалася біль і страх, можливо трохи невпевненості. Спина, що намагалася прикрити собою щось цінне.

— Ти пишеш? — зірвалося з вуст.

— Трохи.

— Я думала тобі потрібна муза. — ще одне запитання не стримала за зубами, тож прикусила язика до болю, покаравши неслуха.

— Матір розповіла? — нервовість ховав склавши руки.

— Мама? Ні. Звідки їй про таке знати.

— Як це звідки? Це ж вона… неважливо. Звідки ти дізналася? — він підійшов на кілька кроків уперед, більше не наважувався.

— Твоя наречена розповіла. — Тея опустила очі, ховаючи непрохані сльози, що грозилися от-от зірватись додолу.

— Яка ще наречена?

— Та що чекала на тебе вдома.

— Лаяна. — сумно зітхнув. — Вона мені не наречена. Колись сама ж відмовила, а як не зрослося у великому світі, прибігла підтиснувши хвоста.

— Тобто це не правда… про музу? — погляд прикипів жадаючи відповідей.

— В залежності, що вона розповіла тобі. — він присів на коліна, узявши руку у свої.

— Я  твоя муза?

— Так, це правда.

Рука вирвалася з гарячого полону, а Квітея скочила на ноги й відійшла ближче до картини.

— Я тобі для цього була потрібна аби ти писав картини?

        Відповідь почути боялася та жити з цим більше не могла. Якщо це правда, то нехай буде сказана ним, а не сторонніми людьми.