Глава двадцять дев'ята

         Вона вдивлялася в рожеве море, що знову поселилося в її кімнаті і згадувало як їм було добре разом, там на виступі скелі. Хотілося б щоб ці миті ніколи не закінчувались. Та замість цього її зігрівало сонце, заглядаючи у шпаринку. Давно минув час сніданку, а Тея навіть не спускала ноги з ліжка і так вже який день.

         Мозок все підкидав картинки, як він вечеряє з дружиною. Певно ж одружилися за ці роки. А яке було весілля, яким була сукня. Вона б хотіла мати собі молочну, не пишну, без усіляких витребеньок. Головне аби коханий, а не так, як у Камеї. Та ніколи не скаже, що має якісь проблеми та чомусь постійно тікає від свого новоспеченого чоловіка, а вчора Тея помітила синця на зап‘ясті з характерними слідами руки. Та сестриця переконувала, що просто вдарилась.

— Пані, — долинуло за дверима голос покоївки. — До вас гості.

          Серце калатало з шаленою швидкістю, з тією ж самою зіскочила з ліжка й подивилась у дзеркало. Віддзеркалення лаялося скуйовдженим волоссям та пом‘ятим обличчям, що днями й ночами близько контактувало з подушками. На сварки самої з собою часу не було, тож освіжившись крижаною водою й стягнувши хвостика на потилиці, запнула халат, лишивши мереживо маєчки назовні.

       Сходами спускалася елегантно, мов принцеса, тож сміх внизу спантеличив невдалу копію царської крові. На порозі стояла давня подруга Айя, все так само сліпучо красива. У смарагдовій сукні, що демонструвала пишність грудей та срібних босоніжках на підборах, хлястики застібалося над кісточками.

— Нарешті ми обидві вдома! — пропищала білявка.

        Вже рік, як дівчина працює моделлю та гастролює усім світом. Якось із колишнім хлопцем пішла на кастинг, для підтримки, а в рекламу потрапила сама. Щоправда, «кохання всього життя» втратила, адже його самолюбство не витримало такого удару. Тож вдома бувала не частіше ніж  подруга й навіть не встигла на весілля Камеї.

— Збавляй оберти, бо тобі дельфіни з моря відповідатимуть! — обійняла подругу, ховаючи розчарування за її плечима.

— Може хоч вони відповідатимуть. — натякала на ті дзвінки, що робила декілька днів підряд, а Тея не мала сил чи бажання брати слухавку.

    З маєтку витягти дівчину не вдалося, розмістилися на терасі з холодним лимонним чаєм та тістечками із родзинками, які випікали спеціально до сніданку. Вони манили Квітею своїм запахом ще на світанку, проте так і не змогли стягнути дівоче худеньке тіло з теплого м'якого матраца.

      Подробицями життя ділилися охоче, на миті навіть здавалося, що життя на континенті не таке вже й погане, а братові спроби підібрати компаньйона життя для неї, дуже веселі.

— То що плануєш далі?

— Поки не знаю, планую трохи побути вдома, з батьками. — аби ж самій розуміти куди рухатись, то певне ліжко менше б страждало.

      Допити закінчилися, час прощатися настав ближче до заходу сонця. Айя сіла у свій автомобіль, здійняла куряву над гравієм і машина ніби сама власниця махнула дупцею. Тея повернулася у бік довжелезного гаража, що самотньо стояв поодаль від маєтку. Там зберігалося декілька автомобілів, у тому числі й синій кінь, якого підрихтували після аварії. Страх кермувати й досі був присутній, хоча якось і не довелося спробувати. В столиці було легше переміщуватись громадським транспортом, який рухав своєю смугою, оминаючи задушливі тягнучки мегаполіса.

     В голову встрілила дурнувата ідея, яка могла обернутися ще більшою неприємністю для дівчини. Та зваживши, що більше вже нікуди, всілася за кермо сталевого товариша та викрутила кермо на інший бік міста. Прохолода від моря заходила крізь прочинене вікно, лишаючи цілунки на оголеному плечі з якого безпорадно з'їжджав халатик, демонструючи нічну сорочку. Виходити з машини не планувала ба більше, взагалі перед собою цілей немала. Навіщо длубати рану, тим паче та навіть кірочкою не встигла покритися. Питання лишилося закритим.

        До цілі під'їжджала з вимкненими фарами. Сонце відступилося, даючи перевагу зоряному покривалу, що ховало в собі чимало таємниць. Одною з яких була маленька машинка, що ховалася недалеко від знайомої будівлі, що осяювала світлом тонку стежку до себе. Звідси було досить погано видно і якби не скляні стіни, Квітея б не розгледіла силует. Спершу чоловічий, з прямою спиною, що стягав із себе діловий костюм. Серце гепало по салону, ніби птаха у клітці, намагаючись знайти вихід. Та птасі довго жити не довелося, впало додолу й затихло, чоловічий торс обітнули жіночі руки.  Тея могла поклястися, що упізнала її навіть звідси.