Глава двадцять шоста

           Дзвінок розбудив Говарда посеред ночі.  Він нещодавно лише заснув, тому не одразу почув сигнал. На екран не дивився, одразу взяв слухавку, де почув знайомий голос:

— Даю тобі останній шанс відступитись. — роздратованість у голосі свідчила про близький програш.

— Юлію, це ж як вам припекло, — чоловік поглянув на годинник, що стояв на тумбочці. — Як ви телефонуєте о першій ночі.

— Або ти відступаєш, або ніколи не побачиш мою доньку.

Ці слова умить зняли туман від сну, що міцно затягував думки, мов воронка в морі.

— Що ви з нею зробили?

— Вона моя донька, нічого поганого я їй не зроблю. Якщо хочеш почути деталі, чекаю на тебе в офісі.

         Юлій вибив виклик, не лишаючи часу на відповідь. Та Говард не збирався баритись, одягнув чорний діловий костюм і зачесав волосся., як робив це із дня у день довгі роки. Як на зло, жоден із водіїв не відповідав. Джером, йшов по слідах Юлія, тому саме зараз знаходився на сусідньому континенті. Тож нічого не лишалося, як згадати вправність водіння.

          В гаражі на нього чекав чорний лакований автомобіль представницького класу. Все, як вимагає того картинка успішного бізнесмена. Вперше в житті, ці думки викликали відразу. Для чого ця успішність, якщо вона не приносить щастя? Задоволення від перемог? Так. Але з часом це набридає. І ти залишаєшся сам на сам в скляному домі, де повно пустих кімнат. Де комин, це єдине що тебе зігріє прохолодного вечора.

           До місця дістався без пригод. Охоронець дрімав у своєму кріслі, закинувши ноги на стіл. Потрібно буде провести бесіду з відділом охорони, підмітив про себе Говард і рушив до ліфта. Звуки в повній тиші додавали драматизму, адже відчувалися різко й напружено.

             Перед чоловіком постало питання, за якими дверима на нього чекають. Не довго розмірковуючи, вирішив обрати свій кабінет. На нього ж мітить Юлій, отже напевно вже розмірковує, як робитиме перестановку меблів чи міряє розмір дупи до крісла.

— Щось ти довго. — лисуватий чоловік, сидів на диво у кріслі відвідувача, закинувши пухку ногу на коліно.

— Мене про сюрприз ніхто завчасно не попередив. Де Квітея.

— Вдома. Напевно спить, а може знову зачитується своїми романами, уявляючи себе головною героїнею.

— Чому ви покликали мене сюди? — терпець Говарда уривався, а старий ніби навмисно тягнув за тятиву.

— Ти напишеш заяву про відставку за власним бажанням, взаміну отримаєш мою доньку.

— Продаєте власну дитину? — Говард ледь стримувався аби не зарядити дурню між очей.

— Вона тобі потрібна, без неї ти не писатимеш картини. А мені потрібна моя компанія, яку я заслужив не менше ніж ти! — на темне дерево полетіли краплинки слини, що вирвалися зі злості роздратованого пса.

— Навіщо ж ви її покинули? Хто вам заважав будувати її звідси, а не з материка?

— Як хто? Батько твій. Найбільше за компанію, я жадав Ясмін. Легка, тендітна дівчина, що своєю зовнішністю привертала увагу перехожих. Але вона прикипіла до того мерзотника, доки він пузо іншій не зробив. А я від свого не відступав, поїхав за нею, жінкою своєю зробив. — Юлій мов би поринув у той час, занурився з головою. — Повернувся, коли батько мого не стало, хотів стати на чолі компанії, от тільки батька твого, це не влаштовувало. Його бачте дратувало бачити на острові музу, що відвернулась від творця.

Говард не перебивав, слухав уважно. Атмосфера в кабінеті нагадувала сповідь, тільки замість священнослужителя був він.

— Я Ясю захистити хотів, вона ж народжена від коханця, байстрючка, вирощена в інтернаті. Батько твій по острову розносив інформацію, доплітаючи різну гидоту. Ніби й син мій, не мій, а теж нагуляний. Вона того не витримувала. Тоді аварія забрала твою матір і стало ще гірше, він тероризував нас, ночами приходив. А мені спокій родини важливіший був, тож я забрав своє і поїхав.