Глава двадцята п'ята

     Не наважився. Знову. Стояв як укопаний, споглядав за русалонькою, що своєю наготою дух вибивала, серце в п'яти посилала. Все ж таки навчилася плавати. А як виходила з води, то схотілось зігріти своїм тілом, обіймати та не відпускати нікуди. Але як тільки погляд перевела до нього, сховався, мов боягуз. Тікав що спинився лише поруч з домом. Хотілось підпалити цю конструкцію, створену сучасними архітекторами. І спогади свої знищити.

          Той день зламав його. Дзвінок з лікарні, аварія. Летів навіженим звіром, заляканим до пів смерті.     А на порозі лікарні спинила якась незнайомка чиї риси обличчя дуже когось нагадували.

— Говарде! — очі незнайомки, червоні від сліз, сипали гострими докорами.

— Ми знайомі? — спинився на мить.

— Заочно. Ходім, поговоримо. — тонка граційна рука, мов гілочка молодого дерева, вказала у бік від лікарні.

— Я маю справи.

— Моя донька відпочиває, її не можна турбувати. — зло в очах збільшилося в геометричній прогресії. — Тим паче тобі.

— Я поганий кандидат? — ну хіба те, що старший, подумалося Говарду, але ж не старець.

— Найгірший. — неочікувано заявила пані Хермес. — Вона не буде маріонеткою у твоїх руках. Їй варто розвиватись та шукати свої шляхи, а не служити твоїм творчим амбіціям.

— Звідки ви…

— Звідки я знаю про муз? — жінка поправила рукавичку, що й так досконало сиділа на руці. — Колись давно, я була закохана в чоловіка, була віддана і робила усе що він забажає. Я була поруч і готова провести так усе своє життя. Доки одного дня не дізналася, що він чекає на дитину від іншої, а я лише творчий додаток, який він велів тримати поруч. Він обрав їх, а я залишилась сама, з розбитими почуттями і повним нерозумінням про життя.

— Хто він? Той художник?

— А ти не здогадуєшся?

          Говард припускав та вірити до кінця не міг. Батько й справді в матері бачив святу, був відданий усім серцем і жінок інших не бачив, до тої фатальної аварії. Але він ніколи й слова не обмовив, що мав музу. Завжди казав, що то дідові вигадки, бо він так сильно кохає свою жінку. А от як воно виявляється. Його муза, це не кохання. Хотілось отримати усе, але лише втратив.

— В нас все не так. Я кохаю вашу доньку. — він вже хотів пройти, коли жінка затримала його за передпліччя.

— Ти впевнений, що це не ейфорія від знайденої музи? Що через кілька років, ти зрозумієш, що почуття базуються виключно на потребі мати її поруч. Чи не закохаєшся по справжньому, а її залишиш ні з чим. Ким вона буде в житті?

           Говарда не поселило зерна сумнівів на рахунок почуттів до Квітеї. А от питання саморозвитку бентежило. Вони живуть в інший вік, кожен хоче кимось бути. Він відбирає в неї цю можливість, зараз вже бачить, як вона готова робити усе аби догодити. А він хоче щастя для неї.

— Я відступлюсь за ради неї, але саме тому, що почуття мої справжні.

Відповіддю були згаслі вогники в очах, що сипали у нього. Місце зайняла повага та розуміння.

           Після тої зустрічі, Говард повернувся додому де на нього досі чекала Лаяна. Тепер вона дратувала ще більше. Очі хотіли відпочинку, а червоні губи рябили й дратували. Не тільки вони, а й присутність їх власниці.

— Що ти тут робиш?

— Ти знаєш, — муркотіла, від чого в горлі підступав нудотний клубок. — Я так і не знайшла варіант житла. Може я побуду кілька днів тут, поїжджу придивлюсь.

— Побудь. — Лаяна в радості вчепилася у передпліччя. — Готелів у місті повно, рахую до трьох або викликаю поліцію.

— Говарде! — руки відкинула, мов трималася за розпечену кочергу.