Глава двадцять перша

       Легка тканина, що мала сховати вранішнє сонечко від набридливих поглядів пустотливо гралася з вітром. Темне волосся спадало по білій подушці блискучими локонами. Чоловік обіймаючи за талію дівча, носом водив від плеча до вуха. Час прокидатися, не можна вічність ховатись тут, в дідусевому маєтку. На роботі залишилися відкриті питання, рада обурена проблемами, які постали вперше за існування компанії. А тут вона… донька винуватця. Джером підтвердив припущення, хоча Юлій гарненько замів сліди, тому прямих доказів досі немає.

— Нам час їхати. — від тихого голосу, ніжна шкіра дівча вкрилася сиротами.

— Не хочу, лишімося тут назавжди. — шепотіла у відповідь не розтуляючи очей.

           Назавжди. Таке приємне слово, в контексті з нею. Він переймався її майбутнім, зовсім не розумів як бути далі. Не хотів сковувати обов‘язками музи, не хотів саджати на ланцюг. Та відпускати теж не хотів.

       Вона розвернулась в обіймах й уткнулася носиком в груди. Рукою ковзнула вздовж тулуба, а тоді по руці угору. Очі тримала заплющеними, наче якби розплющила, то все б зникло мов марево. А він тут, з плоті та крові, розривається у власних почуттях до неї, творчості та роботи, яку так сильно полюбив за ці роки.

— Хочу. Але не можу.

            Мов холодною водою обдавав словами. Йому й самому від того неприємно, але що вдієш. Вже за годину приїде авто, Джером має відвести до одного з виконавців махінації із заміною фарби.

             Говард планував швидко поснідати, зібратись та спокусниця мала свої плани, розбіжні з ним. Година проведена з коханою в ліжку цінніша за калорії. Швидкий душ, п'ять хвилин на збори й ось він стоїть на порозі, а перед ним дві автівки. З одної вийшов Джером з двома паперовими стаканчиками, з яких аж до ґанку доносився терпкий запах кави. В іншій, водій, що має відвезти Квітею додому. Сьогодні він навряд чи звільниться рано, тому не планував замикати у своїй скляній клітці.

— Доброго ранку пане. — рудоволосий простяг стаканчик з гарячим напоєм. — Подумав це буде доречним.

       З червоних дверей вийшла юна особа, зодягнута у ніжно блакитну сукню. Волосся розпущене позаду, а на плечі рюкзак.

— Доброго ранку. — привітався із дівчиною, зробивши ту ж маніпуляцію зі стаканчиком. — А це вам. На жаль не знаю, яку каву ви полюбляєте, тож придбав на свій смак.

          Дівчина радо прийняла запашний напій, одразу зробивши декілька ковтків. На обличчі з'явилася усмішка підкреслена молочною пінкою.

— Смакота! Дякую, Джероме! — Тея дружньо чмокнула його у щоку, а бідний хлопчина миттю став багряним.

— Ти поїдеш з Савьєром. — Говард вказав на чорний седан, повертаючи свою цінність в обійми.

— Я думала ми разом…

— На жаль. Ми їдемо одразу у справах, часу обмаль.

— Тоді я чекатиму на тебе вдома.

           Дівча горнулося, від чого в серці щемило ще більше. Хотілось послати усе до біса, повернутися до ліжка й не виходити звідти ще дуже довго.  Та обов'язки тримали за вузол мов вівцю, якого тягнуть на бійню.

— Не сьогодні, я буду пізно. — він злегка торкнувся її губ, боявся поглибити цілунок, бо спинитися вже не зміг би. — Зустрінься з подругами, проведи час для себе, купи якоїсь гарної білизни.

           Останню фразу говорив пошепки у вушко, хоча Джером тактовно відійшов ще на початку розмови. Чи то він намагався оговтатись від подяки Квітеї.

         Розсівшись по автівках, помічник одразу без зайвих запитань рушив. Половину шляху терпів мовчазні тортури шефа, тоді не втерпів, посипав запитаннями.

— Завершили?