Глава шістнадцята

             Весь тиждень Квітеї не вистачало ніби пазла в житті. Ось є така величезна картина, на ній буквально все: розваги, відпочинок, друзі та рідні. А одного пазлику не вистачає. Дратує незавершеність та недовершеність цілої системи маленьких деталей. Тільки п'ятниця принесла це очікуване полегшення сповіщенням від Джерома. Чоловік чекав її за воротами. Знову. На цей раз обійшлись без Айї.

            Розчахнувши дверцята шафи, дівчина шукала відповідну одежину серед великої кількості речей. Часу обмаль, не змушувати ж чекати на себе цілу годину. Та все чомусь геть не підходило, принаймні так здавалося Квітеї. Сіра сукня занадто банальна, в блискітку занадто помпезно, а червона занадто вульгарно. То й що, що вона вже мала нагоду постояти нагою перед чоловіком. Оголеність, це про природу тіла. А червоне дрантя, з вирізом до пупка, не личило зустрічі їх зустрічі, точно не зараз.

         Пошуки завершились тріумфом. Молочна сукня з грубого, натурального матеріалу розшита квіточками трохи темнішими за сам виріб, стягнута поясом. І точнісінько такий сама шпилька, щоб зібрати неслухняне хвилясте волосся. З дзеркала на неї дивилася щаслива та безтурботна дівчина, яка скоро отримає свій таємний подаруночок.

          За ворота виїхала на власному авто, сповістивши Джерома, що прямуватиме за ним. Тея не боялася залишитись без коліс, просто подобалась ця невеличка незалежність.  Та й у батьків буде менше запитань певно.

       Дорога пролягала через усе місто, яке змінювалося контрастами на очах. Вечір п'ятниці вводив свої порядки, вдягав вулиці у різнобарвні ліхтарики, музикою зазивав завітати до барів та ресторанів, а особливо гарячих до клубів. Місто не засинало, тільки не у п'ятницю. Саме зараз воно відчувалося максимально живим. Квітеї навіть стало сумно, коли вони виїхали майже за його межі. Говард, так само як і сама дівчина, жив на околиці міста. Тільки з іншого боку. Будиночки тут вирізнялися своєю сучасністю та скляним холодом.

          Будинок виглядав похмурим та відстороненим, стояв прямо на березі. Присутність у ньому людей видавало сяйво у вікні, що сягало обох поверхів. Глухих стін практично не було, ніби він створений із самих вікон. Але завдяки тому, що стоїть далеко від дороги, побачити що там всередині, практично неможливо.

            Джером з машини не виходив, лиш усміхнувся по-дитячому щиро, махнув рукою і поїхав геть. Квітея стояла перед холодним велетнем, не наважуючись зайти. Господар гарно асоціювався із власною домівкою. Ніби намагається сяяти світлом та виглядає таким же відчуженим.

          Двері виявились незачиненими. Тиша настільки поглинала Тею, що вона чула власне пришвидшене серцебиття. Хол зустрічав холодною плиткою з натурального каменю, білими стінами та меблями зі світлого нефарбованого дерева. Зліва, на всю стіну, височила картина. Дівчина стала споглядати її деталі. Море над яким височіла птаха, але ця птаха насправді була дівчиною, що щойно злетіла.

— Подобається?

         Голос не налякав, лише на секунду відірвав увагу від споглядання сюжету. Трава, що виглядала мов решітка, в центрі з плацдармом з квітів.

— Дуже. Це теж твоя?

— Моя. Одна з останніх…

            Зрештою, Тея обернулася на чоловіка, що стояв у звичному для себе чорному костюмі. Можливо та червона сукня все ж таки пасувала до місця, тільки їм обом не пасувало це все. Актори, що гарно грали свої ролі.

— Вона сумна.

— Чому ж? Про волю. — заперечив, звівши чорні стріли разом.

— Не знаю, мені відчувається сумною.

            Квітея й сама не могла пояснити своїх почуттів. Вона б не хотіла бути в клітці, навіть умовній. У кожного вона своя, дівчина такої не мала і мати не хотіла, навіть для того, щоб розправити крила.

— Хочеш, я намалюю тебе?

— Тільки не сумну. — вона зробила два кроки до нього, а він на зустріч їй.

— Це не про тебе. — цілунок, такий, від якого ноги підкошуються.