Глава дванадцята

       Говард, звиклий вставати рано, дуже здивувався звукам що долинули від скрипучих сходинок. Вночі погано спав, якщо спав взагалі. Мозок кипів від нав'язливих думок та суперечок самим із собою. Совість не дозволяла отак просто завітати до її кімнати. Та й чи варто? Досі не вирішив, хто вона для нього. Так давно не відчував нічого до іншої статі, окрім як звичного фізичного потягу, що зараз ці почуття робили буквально боляче. Можливо це все просто надумано, зрештою все доросле життя він присвятив пошукам. Він врешті знайшов музу, хоча приступати до картин не поспішав, боявся що посилився. А це точно розіб'є останні надії.

          Натягнув білу футболку та трикотажні сірі шорти. Подивувався своєму вигляду у відображенні. Хто цей чоловік? Сам себе не впізнавав та віддзеркалення здавалося більш щасливим, ніж похмурий Говард.

       Спустився до низу, помітив Квітею, що копошилась в холодильнику. Вельми здивувала своїм бажанням приготувати їсти, вперше бачить, щоб пані з таких родин рвалися до плити. Навіть Лаяна не куховарила, за той короткий час, доки вони жили разом. 

 

             А той коментар про ліжко, чи розуміє вона, який він двозначний? Хотів було пограти знову, як тоді в офісі, та не наважився на гострий коментар.

              Поснідали готовими стравами від кухарки, яку Говард і в очі не бачив. Такими справами займається Джером, треба відмітити, що справляється на ура. Далі за планом  вони вирушили на велосипедах в селище.

           Дівчина замріяно споглядала за природою. Її зачаровували види заквітчаних пагорбів, а його вона. Якби не знав стежку, певно згубився б, як згубилися його думки про роботу. Він споглядав, як розвивається її біла сукня, притиснута між сидінням та округлими стегнами. Як волоссям грається вітерець, пропускаючи свої пальці крізь темні локони, зібрані у хвіст.

           Дорога й справді виглядала чарівно. Саме так, як він пам'ятає з дитинства. Поля різнобарвних квітів, океан, що грає особливу мелодію саме тут, під скелями. Говард ніби повернувся в дитинство, коли бабуся посилала за сиром для пирога чи давала грошей на морозиво й солодку воду. Тоді шлях здавався довшим, а скелі вищими. Незмінною лишалася краса.

         А ще він обожнював їздити в село з дідусем. Там була маленька крамничка, де дід вчив підбирати  пензлики для різних потреб, чи то для контуру, чи для заливки. Ніколи не шкодував гроші на соболя і вчив відрізняти його від білки та куниці.

           На горизонті з'явилося селище, менш ніж на дві тисячі осіб. Воно нагадувало стару частину міста: вибілені стіни, кольорові фіранки. Великих маркетів тут шукати не доведеться. Овочева лавка пані Марії, що продає свою городину. М'ясо на замовлення у пана Теодора, а хліб в крафтовій пекарні.  Місцеві жителі з цікавістю розглядають чужаків. Селище не туристичне, на відмінну від міста Кальте, що знаходиться за двадцять кілометрів звідси. Там усі сучасні блага світу, без яких не може обійтись пересічна людина на відпочинку.

        Говард волів би тримати Квітею за руки та замість цього, тримав залізного коня. Вкотре сварив себе, що доросли чоловік піддається дитячим страхам. Але думка про кермування змушує всю кров відступати назад до серця.

— Мені так тут подобається. — тонкі пальчики торкалися вибілених стін будинку, що нависав над ними. — Все таке автентичне, а які люди приємні.

       Дівчина усміхнулася парі похилого віку, що уважно спостерігали за ними з іншого боку вулиці, вимощеної з червоної бруківки. Пара всміхнулася навзаєм. Вже скоро, вони взяли усе необхідне, нехитрий продуктовий набір з яєць, молока, м'якого сиру, овочів та фруктів  розклали у кошики на велосипедах. Плетений кошіль розташовувався попереду на бабусиному велосипеді та позаду на дідусевому.

           Поверталися іншою стежкою, ближчою до води. Квітея спинилася, поправила чорну гумку, що намагалася втекти з блискучих локонів й поглянула на горизонт.

— Я ще ні разу не купалась в морі. — заявила дівчина чим ошелешила чоловіка. — Хоча й плавати не вмію.

      Вона одразу рушила, а в Говарда зародилося одне бажання — навчити її плавати. Сам чоловік всів це робити з пелюшок, як і кожен остров'янин. І хоч фактично вона була народжена від місцевих жителів та все ж на континенті. На скільки відомо, далеко від моря — в столиці.

           На цьому боці Арабіса переважали скелі, аж до Кальте. Проте якщо йти печерами, можна дістатись на невеличкі й абсолютно усамітнені пляжі. Туди й планував відвести Квітею.