Глава десята

        Він пам'ятав цей шлях, ніби йшов ним вчора. Кожен камінчик, що лежав нерухомо роками, кожну затинку на стіні, що її лишив дідусь Паріс. Ці тонелі, на відмінну від будинку, не викликали неприємних спогадів. Що дало можливість розлабитись і просто рухатись, тримаючи тендітну долоньку в руці.

        І от нарешті вихід. Це його улюблений острівець, хоча й місця на ньому замало, колір моря тут найяскравіший. Залишається лише почекати, коли величезне палаюче коло, опуститься в тенета прохолодної води. А доти, він тоиматиме її в своїх обіймах, дихаючи уткнувши носа в маківку. Давно він не почувався так затишно. А може й ніколи.

— Ти мене обманув. — дівчина похнюпилась.

— Чому ж це?

       Притис сильніше, захищаючи від вітру, що так і поривався охолодити пил.

— Ти обіцяв показати рожеве море, а воно синє, як і всюди.

— Зачекай ще трохи.

       І справді, сонце не порушуючи свій ранній графік, вже за кілька хвилин торкнулося  дзеркальної поверхні води і шиплячи на нього, зафарбувало море яскравим рожевим кольором.

— Це… це неймовірно. — вона вирвалась з обіймів, підскакуючи від радості. — Точно як на твоїй картині!

         Її захват звичайно подобався Говарду, але без неї в руках, стало пусто й самотньо.

— Як? Воно щойно було синім, я ж бачила!

— Бачиш, он на скелях? — він вказав пальцем на рудо-коричневі велитні, які по низу були вкриті дрібнимм рожевими квітамм. — Коли сонце сідає, воно на рівні з ними.

— Магія. — на видоху промовила, а Говарда стисло серце.
 

— Не магія, звичайні хитрощі природи. — він усміхнувся, повернув на місце, у свої обійми.

            За повною темрявою, вони повертались назад. Вихід знайшов виключно по позначкам, адже на вулиці вже панувала ніч. Устіл зірок, що склалися в фігури, дрібно підморгували двом замріяним людям, що мовчки йшли й думали щось про своє.

— І як часто ти тут буваєш?

— Не приїздив сюди з підліткового віку.

         Не стримав бажання, поцілував тендітну шкіру руки, що міцно трималася за його. Це зовсім не схоже на Говарда, але як не дивно не лякало його. Здається він знав відповідь на своє запитання, проте все ще боявся прийняти її.

— Чому? Я б жила тут і кожен вечір ходила б сюди, зустрічати захід сонця.

         Вечерю знайшов в холодильнику, самостійно розігрів у печі. Ресторани тут є, за кілька кілометрів. Машиною не варіант, а от велосипеди можна обкатати. Це буде в програмі завтра, а сьогодні розігріта паста з фрикадельками та місцевого напою з вина. Його деалкоголізують, залишаючи смак, прибираючи спирти. На острові його називають винниця. Собою пишався, ще ніколи не доуладав стільки зусиль аби нагодувати дівчину. Зазвичай або заклад або ж пані, зо прибирала його пустий та холодний будинок.

            Давно його зненавидів, все тягнувся до номеру ріелтора аби продати. І чим взагалі думав, коли купував? Його приваблювали старі охайні садиби, як дідова. А придбав зализаний лоском будинок, в стилі модерн, що гарно пасував району в якому проживав, але погано йому. Дратувало геть усе, від футуристичного вигляду, до незліченної кількості пустих кімнат. А ще до недавна, відсутність у ньому Лаяни. В цілому для них він і купував його. Певно тому й розпрощатися не міг, ні з будинком, ні з утраченим коханням.

          Не те, щоб до Квітеї він відчував те саме. Ні. Але була між ними спорідненість, така тоненька й невидима ниточка, що простяглась крізь час та відстань. Він намацав її ще до першої зустрічі, тільки страх не давав розгледіти.

        Що робити далі, не знав. Точніше не був упевнений. Їй щойно виповнилось вісімнадцять, певна річ у дівчини є свої плани та цілі на життя. Це раніше дівчат ростили в переконанні, що вона може бути музою, а більше їй нічого не треба. А сучасні жінки собі раду дають, не програють чоловікам ні в чому. Він вимагати, права ніякого не має, та й совість не дозволить.