Глава восьма

       Ця дорога вартувала йому багатьох нервів та моральних сил. Водій віз Говарда по дорозі, що вела вздовж берега острова, прямо над обривом. Спогади мов спалахи безцеремонно вилітали перед обличчям, змушуючи ховати погляд. Водій запитань не ставив, йому платять не за це, але часто споглядав у вікно заднього виду. Ще ні разу не бачив свого боса в такому стані, мов нажаханий хлопчик. А не сталева людина, якою він завжди здавався.

     Скелі виглядали зовсім не похмуро чи небезпечно, бо всіяні були дрібними квіточками, що пробирались крізь них. Здавалося б, ростіть собі де інде, на луках ближче до центру чи більш північніше. Але їм було добре саме тут, поруч із холодним каменем.

            Далі моторошне очікування на дівчину. Квітея, маленьке невинне дитя, що тільки но розправляє крила. Він знав, що не збирається її спаскудити, тоді коло ліфта лише забавлявся, хотів налякати. А замість того розкурочив щось у собі, змусив сумніватись у багатьох переконаннях. Проте твердість його рішення лишалась непохитною.

            Будинок давно пустував, хоч сюди періодично й навідувались працівники, що доглядали територію та латали там, де цього вимагалось. Він усе одно виглядав відчуженим, покинутим самим посеред цих скель. Всередині все нагадувало про рідних. Посеред величезної вітальні з панорамними вікнами, які нещодавно фарбувались, стояв мольберт. Пошарпаний, дерев'яний мольберт, що лишив після себе історію багатьох картин.

          В кутку бабусин улюблений сервант, в який вона складала свій посуд, любо розмальований дідом. Не тримала його без діла. Кожен раз, коли вони приїздили, виставляла на стіл. Готувала найсмачніші страви місцевої кухні. Майже всі вони були, так чи інакше, пов'язані з квітами. Все на Арабісі зав'язувалось на них. У світі більше подібного не було, як і не було більшості сортів. Скільки б не намагалися посадити в себе на континентах, нічого не приживалося. Навіть ґрунт намагалися вивезти, ситуація повторювалась. Острів мав свою енергетику, про це знав кожен, навіть той хто давно ні в що не вірив.

       Бувши вже тут, він розхожував по будинку, намагаючись написати свій сценарій зустрічі. Уявлення не мав що скаже, не знав як вона відреагує на ночівлю тут. Підготував окрему кімнату, розпорядився зготувати їсти на пару днів. Але все ж очікував, що Квітня втече.

— Вовк заманив у своє лігво? — в коридорі стояла дівчина з наплічником.

          Стрункий силует у світлій сукенці з рюшами по низу. Говард замислився, він ніколи не розділяв типаж жінок, не думав над тим, які саме йому подобаються. Чи то високій й стрункі, чи то більш заземлені з пишними формами. Всі потенційні музи мали різну зовнішність. Єдину, яку добре пам'ятав, це Лаяна. Темне, як гіркий шоколад, волосся що розсипалося на білих простирадлах, коли вони кохались. Очі кольору моря, холодного й безжального. Певно такими він їх запам'ятав, коли вона відмовила.

— То мені тут так і стояти? — озвався дзвінкий голосок, що вивів із марення, яке досі нівечило душу.

— Тоді ти пропустиш всю програму. — хитро усміхнувся й покрокував аби забрати наплічника.

          Червоний паркет непривітно шумів під кожним його кроком. Вузький коридор освітлювали скляні двері позаду дівчини, що створювало ефект ніби вона сяяла мов янгол, що спустився порятувати його творчу душу. Але це ще треба перевірити. Забравши наплічника, він галантно вказав рукою на сходи. Її кімната знаходилась на другому поверсі, поруч з його кімнатою. Не навмисно, просто в цьому будинку їх всього три та всі вони поруч.

— Ти всюди ходиш в костюмах? — Говард навіть не помітив, в що він зодягнений.

         Костюми настільки вкорінились в його образ, що він навіть не помічав їх. Мав безліч кольорів та безліч фасонів, мав «двійки» та «трійки» та навіть фрак у невеликій кімнаті, що слугувала гардеробною. Десь там загубився й звичний одяг, куплений певно років з десять тому. Але він його не зодягав, нагоди не було. Перші вихідні за багато місяців, він сам собі влаштовував запару, й переймався тим, що мало лягати на плечі інших працівників. Заглядав до рекламників, логістів, часом в бухгалтерію. А коли вже нормальні люди відпочивали у вихідні, він усе перевіряв, перераховував. Їздив на виробництво, словом, робив так аби не мати вільного часу. Від того мав трьох водіїв, що позмінно возили його всюди та навіть у вихідні дні. А ще Джером, який не давав повилітати усім клепкам з голови.

— Майже всюди.