Глава третя

– Тато, ти запросив сюди ледь не половину Арабіса. – Тея швидко крокувала за батьком по розпеченій кам'яній доріжці.

     Навколо метушливо бігали декоратори, розвішували мішуру, розставляли квіти у кришталевих вазах, наче їх було мало навколо. Столи прикрашали білими скатертинами, аби невдовзі розмістити на них вишукані закуски з дарів цього чудесного острова.

– Ти ж знаєш донечко, – чоловік спинився і відірвав погляд від телефону, – Це твій перший вихід у світ тут, на Арабісі. Всі мають познайомитись з тобою.

– Щоб що? – Квітею не надто полюбляла надмірну увагу до себе.

– Квітея! – срібні брови зійшлися в одну, грізно натякаючи дівчині, що вона перетинає межу, але так само хутко розбіглися і батько заговорив вже іншим тоном, – Не кожного дня моїй донечці виповнюється вісімнадцять.

        Дівчина не стала більше сперечатися. Який сенс, якщо батько вже розіслав запрошення всім важливим персонам. Та й суперечки не властиві їй. Певно власне свято, та як і більшість до того, стане зустріччю для важливих знайомств. Так вже заведено в їхній родині.

          Принаймні торт буде смачним і дівчата поруч. Хоча на острові вони пробули зовсім не довго, Тея встигла прикипіти до декількох дівчат. Айя, найближча сусідка, якщо це так можна назвати. Адже маєток Хермесів розташовувався як найдалі від усіх.

***

            Вже третій день в голові крутиться ім'ї — Квітея. Смакував, мов солодким десертом, розтягував на язиці. Говарда охопило дивне відчуття, хоча він й списував усе на необхідність швидше придбати подарунок для іменинниці та все ж дещо було в цьому. Дурниця. Але чи не варто перевірити?

– Джером, ти щось дізнався? – нервово потягуючи запанку, Говард сподівався почути хороші новини.

– Лише те, що є в загальному доступі. Хермеси ніяк не пов'язані з музами, Юлій одружився з жінкою на континенті,  данні про неї відсутні, отже це майже повністю викреслює вірогідність. – рудоволосий присів в крісло, спершись на бильця.

– Але? – якась крапля надії, в океані розчарування, все ще не давала спокою.

– Але я вважаю, що варто спробувати дещо. – хлопець зробив паузу, ніби ще й сам роздумував над цією ідеєю. – Я вважаю, потрібно написати картину, як подарунок.

– Сенс в цьому є. Але навіть якщо вона… – він не хотів розвіювати марево від хоча б крихітної можливості. – Вона може нічого не відчути, їй тільки но виповнюється вісімнадцять.

– Пане, ви останній зі свого роду і ви це знаєте напевно. З музами все інакше, дар передавався по жіночому роду, це важко прослідкувати, бо наступна муза може народитись не через одне покоління.

– Ти сам сказав, що дружина Юлія не з острова. – Говард встав і почав ходити по кабінету, мов пантера, що вийшла на полювання. Здобич відчуває, але підкрастись не може.

– Але про неї мені нічого не відомо, окрім цього.

        В кабінет настала тиша, тільки повітря ніби наелектризувалося. Здавалося б навіть кущ драцени, що стояв у дальньому кутку, почав ворушитися. Голова Говарда йшла обертом від думок. Здавалось би надія, але чи не надумана. Нічого не натякає на те, що вона може бути музою, але чого і досі так муляє?

           Він не дав жодної відповіді своєму помічнику. Вийшов з кабінету мовчки, не попросивши навіть подати машину. Вирішив пройтись пішки, провітрити голову, але здавалося навантажував її ще більше.

          Говард любив цей острів. Був по справжньому в нього закоханий, але з часом почуття почали холонути. Але так з усім у його житті. І якщо раніше це вирішувалося поїздкою на інший кінець острова або походом в гори, то зараз і це б не допомогло.

       Він йшов вулицею, найбільшого міста на острові. Різноколірні віконниці, що завжди широко прочинені, ніби усміхаються кожному перехожому. Квіти, що пробиваються навіть між кам'яною стежкою. І люди, привітні й добрі, але які давно позабули магію острова. Та й він сам би забув, якби не дідусь.

         В пам'ять врізалась перша дівчина, яка підпала під підозру. Вона була його одноліткою, щойно виповнилося вісімнадцять, її родинне дерево чітко прослідковувалось, дальня родичка його бабусі. Тоді ще не було Джерома аби допомогти й вже не було дідуся аби підказати. Він запросив її на побачення, а вона не й стала вагатися, вони ж знайомі з дитинства.