Глава перша

«І хто ми є? Усі усім мільйони. А хтось комусь однісінький один.»

Ліна Васілівна Костенко
 

– Поки я не знайду її, це все марно. Можна хоч пустити на вогнище, користі буде більше.

         Чоловік розходився приміщенням повз кілька десятків картин, що були розвішані на стінах. Стук каблуків, по гладкій поверхні наполірованого кахлю,  розносив ехо. Знервованим рухом поправив золоту запанку, на темному піджаку, із вигадливою буквою «Ґ».

– Залишилось зовсім мало часу. Можливо варто додати більше зусиль, зосередитись на пошуку? – з-за тіні вийшов невисокий рудий хлопець із блокнотом в руках, особистий помічник, опора в будь-якій справі.

– Невже ми не перебрали вже всіх? Кожна яка тут побувала, лише розізлила мене. – чоловік поправив  чорне та блискуче, як вороняче крило, волосся. – Подай машину, мені потрібно вирішити кілька справ.

– Так, пане.

        Рудоволосий хутко зник у тіні, залишивши свого співрозмовника наодинці із собою. В пустому великому приміщенні було чутно лише швидке калатання серця.

***

– Тея, що ти хочеш на своє вісімнадцятий день народження? – чоловік середніх років склав газету вдвоє та поклав коло філіжанки кави.

– Повернутись додому.

Замріялась над тарілкою із гарячим сніданком, від якого в шлунку вовки вили навіть у ситого.

– Доню…

          Хмурі сиві брови зійшлися між собою. Батько не був суворим до дітей, але й не надто переймався інтересами чи особливими побажаннями.

– Я знаю-знаю, татко. – не дала договорити батькові тираду, про бізнес і обов'язки на острові, усміхнулася. — Дай ще трохи подумати, день народження за тиждень.

            Так і не доївши свій сніданок, дівчина побігла у двір. Якби вона не сумувала за домом, острів мав свої переваги. Шалене буяння квітів, яких вона ніколи не бачила наживо. Колись маленькою,  вона бачила їх на картинах в музеї. Тоді здавалося, що вони вигадані, породжені бурхливими фантазіями художника. Тепер же вони оточували її всюди.

     Знайшовши закапелок між альтанкою та ставком, вона присіла з книгою в руках.  Квітеї подобалося занурюватись в сюжет любовних романів, хотілось і самій закохатися. А якій вісімнадцятирічній не хотілося б? До самого полудня вона не й носом не визирала з під книги.

– От ти де! – почувся дзвінкий голос молодшої сестри. – Я всюди тебе шукаю. Між іншим, це в тебе день народження на носі, а ти геть не поспішаєш.

           Тея потягла дівчинку за ногу і та впала на п'яту точку поруч із сестрою, регочучи у весь голос. Дві кардинально різні й за характером і за зовнішністю, вони з усім тим, завжди знаходили спільну мову. Єдине що видавало родинний зв'язок дівчат, це темне густе волосся, що хвилями спадало нижче плечей.

– Як би хтось не спав до обіду, ми б вже пішли обирати сукню. – Тея обійняла сестру та чмокнула у чоло. – Ходімо сонько.

***

       Спека невблаганно випалювала шкіру обличчя. Здавалося лише квітам все одно на палюче сонце, вони раділи йому й тяглись кольоровими голівоньками угору. Говард давно втратив до них інтерес. Чи то роки життя на острові, чи черства душа псевдохудожника, не давало побачити йому в них щось особливе.

            Машина мала прибути ще десять хвилин тому. Говард Ґарднер був не з тих, що люблять чекати. Дідусь завжди казав «навчись спинятись, жити тут у цей момент». Певно якби він частіше слухав його, то помітив би бджіл, що невпинно працюють на цих квітах, білі хмари, які ніби навмисно перетворилися на веселих звірят. А може й свою музу. Проте дідусь пішов занадто рано, Говард вже майже забув його обличчя, тільки згадував слова. Зараз вони дратували, як ніколи. Палюче сонце, неспішні підлеглі ще й сміх з сусідньої вулиці.

       Він подивився через дорогу, встелену бруківкою. Маленьке кольорове кафе, яке здавалося йому дитячим. Серед асортименту якого молочні коктейлі й тістечка у вигляді сердечок. Під натягнутим блакитним тентом сиділи декілька дівчат, вони не помічали нічого довкола себе, куштували солодощі й гучно сміялися з коментарів одна одної.

           Дурощі. Подумалося Говарду. Розпал робочого дня, хіба вони не мусять бути в школі чи в коледжі? Як можна так по-дурному витрачати свій час? Він вже й забув як давно міг дозволити собі просто так сидіти та нічого не робити. Хоча… коли писав картини. Тоді він міг годинами сидіти на скелях, розглядаючи промінчики, що танцювали на глянцевій воді. Говард потрусив головою. Час забути про мистецтво. Він так і не зміг знайти музу. Скоро йому виповниться тридцять і він вже не зможе писати картини. Хоча вже понад рік і так не торкався пензлика.